Глава 17

Матвій

Я й досі не міг зрозуміти, що сталося між нами з Кароліною в кабінеті. Алкоголь затуманив розум нам обом, але вона вчасно зупинилась. Ні. Втекла. Я завжди вважав її вискочкою, тою хто пхає ніс не у свої справи, бісяча, гостра на язик. Та тепер, після цих поцілунків я зрозумів, що вона… Приваблює.

У нас ніколи не було спільних тем, тільки ось така душевна розмова в кабінеті, щодо її травм, щодо моїх травм. Я б ніколи не зацікавився нею, бо вона не мій типаж, але щось всередині тепер починало булькотіти коли я думав про цю дівчину.

Рука сама потягнулась до грудей і я відчув як швидко б’ється моє серце. Загалом, я все тримаю під контролем. Кожний день, кожну годину, кожну секунду, кожний рух, а Кароліна… Кароліна просто ламає ці системи. Це було беззаперечним фактом. Ніби хвиля, що змиває ретельно викладений пісок. Іноді це дратувало, але водночас… Захоплювало.

Цей поцілунок був несподіваний. Я й досі не міг зрозуміти як це сталось. Він був ніжним, і я відчув, як ми зближуємося. Наче у цьому поцілунку ми ділилися своїми травмами, оголюючи щось глибоко приховане. У лагідному поцілунку відчувалася незрозуміла твердість, рішучість, ніби він хотів сказати щось важливе без слів. Мені це сподобалося, хоча я й не до кінця розумію, що саме. Я відчував щось дивне, щось, що змусило мене відчути себе живим, але водночас... вразливим. Це відчуття, коли зіниці розширюються наче від дофаміну, а ти провалюєшся у глибоку прірву. Дихання саме по собі починає частішати і всередині розгорається щось більше аніж звичайна ніжність.

Якщо я закохаюсь в неї, чи стане вона моєю слабкістю? Моїм важелем впливу? Я точно ніколи не пробачу собі, якщо з нею щось трапиться. Напевно краще нам триматись якомога далі одне від одного.

Телефон раптом задзвенів. Прийшло повідомлення від Валійського. Це було звичайне відеоповідомлення, та коли я побачив його занепокоєне обличчя, трохи напружився.

- Савченко! Я дізнався дуже цінну інформацію, але поки допомагав тобі рити на когось за мною ув’язався хвіст. Дві тачки без номерів, їхали за мною всю дорогу. Я направо, вони направо, я наліво, вони наліво. Зупинився біля закинутого складу, той на якому ми зустрічались. Якщо хочеш дізнатись, що я накопав просто витягни мою дупу звідси!! Це не просто копи, це хтось більший. Мене кинули. Ніхто не бере слухавку. Так що їдь сюди швидше. Обов’язково візьми зброю!

Чорт. Я зірвався з місця і погнав до машини. Дорогою я набрав Кирила та попросив, щоб він взяв підкріплення.

Я не міг втратити Валійського. Він потрібен мені. Він мій єдиний можливий інформатор.

Приїхавши до того самого складу, я не помітив машини Кирила.

- Хоч би ти приїхав вчасно.

Діставши пістолет я обійшов місце шукаючи, де можна було б залізти.

Темрява огортала місто, і закинутий склад здавався ще більш похмурим. Місячне світло скрадливо ковзало по стінах, залишаючи тіні, що оживали під поривами нічного вітру. Я тримав зброю в руках, відчуваючи її холодний метал, наче гарантію контролю у світі хаосу. Пальці міцно стискали руків’я, а очі ловили найменші рухи навколо.

Склад був мов чорна діра – місце, де можна легко загубитися, але не кожен знайде вихід. Десь там у пастці знаходиться Валійський, і часу для помилок не залишалось.

Обережно ступив усередину, прагнучи злитися з темрявою складу. Холодне повітря вдарило в обличчя, а запах вологи та іржі пронизував ніздрі. Серце билося рівномірно, але уважність зашкалювала. Я відчував кожен свій крок, кожен рух. Адреналін закипав в крові, тому зараз мій зір та вуха ловили кожний шорох.

Тримайся, – подумав я, заспокоюючи сам себе. Погляд ковзав по старих ящиках, уламках металу, що блищали у місячному світлі. Тиша була настільки густою, що її можна було нарізати на шматки.

Шум розірвав тишу, як грім серед ясного неба. Постріл. Я, не роздумуючи, кинувся вперед, серце билося в такт швидким крокам. Увірвавшись до кімнати я побачив жахливу картину. На старому стільці сидів Валійський. Голова безжиттєво схилилася, а на лобі виднілася кривава рана.

- Ні... – прошепотів я, відчуваючи, як холодний страх стискає груди. Але не встиг зробити й крок, як двері позаду мене з гуркотом відчинилися.

Кирило, з широко розплющеними очима, увірвався до кімнати.

- Що ти зробив?! Нащо ти його вбив?! – голос колеги розрізав повітря, наче лезо. Я розгублено озирнувся, намагаючись знайти слова.

- Це не я! Я тільки що прийшов! – Я підняв руки, показуючи, що не стріляв. Але колега вказав на зброю, яку я все ще стискав у руках.

- Тоді чому знаряддя вбивства у тебе в руках?! – Кирило кричав, а його голос лунав у голові, як дзвін. Я дивився на пістолет, не розуміючи, як усе це могло статися.

Раптом відповідь сама спала на думку. Це була пастка. Я кинувся до телефону, щоб знайти те саме відеоповідомлення, але нічого не було. Чат з Валійським хтось видалив.

Оперативники заповнили всю кімнату і на моїх зап'ястках клацнули наручники.

- Чому ти це робиш навіть не вислухавши мене?!

Кирило опустив очі.

- Бо я побачив те, що не потребує пояснень.

Невже вбивця стоїть за всім цим?? Хто міг так майстерно підставити мене?! І найголовніше питання: якщо він так намагається прибрати мене, то що зробить з Кароліною?