Глава 15

Кароліна
Ні! Ні! Ні! Це не може бути Ксенія. Вона не може бути причасною до цього лайна! Емоції взяли наді мною верх, і я схопила хлопця за комір.
- Не смій звинувачувати мою сім’ю в цьому!
- Спокійно, крихітко. Я всього лише констатую факт. Є те, що є, і це правда. Просто змирись з тим, що у твоїй сімейці не зовсім чисті люди.
- Ти…
- Валійський, можеш провалювати.
- Що?
Хлопець здивовано поглянув на Матвія.
- Ти не дав мені жодної корисної інформації. Тож поки не знайдеш - можеш не повертатись, а тепер провалюй.
- Тобто я ризикую своєю дупою, а ти мені кажеш, щоб я провалював?!
- Ти все одно вилізеш з будь-якого лайна, бо у тебе за спиною купа зв’язків.
- Може і є, але вони різко пропадуть, коли дізнаються, що я у вільний час теревеню з копами.
- Мені все одно. Я сказав - провалюй, поки не знайдеш потрібної інформації.
Барига послухав чоловіка й швидко зник, залишаючи за собою лише роздратованість.
Матвій підійшов ближче й поклав руку на плече. Від неочікуваності я здригнулася, але при цьому намагалась не втратити перед ним обличчя.
- Розкажеш, що сталося?
- Це тебе не стосується, – сухо відрубала я, не звертаючи увагу на те, що він намагається допомогти.
- Ми все ж таки якоюсь мірою колеги. Хіба не варто ділитись такими подробицями?
- А ти часто ділишся з колегами своїми переживаннями?
- Ти б’єш нижче пояса. Невже так важко просто сказати, що тебе хвилює?
- Просто відчепись від мене зі своїми дурнуватими питаннями.
Я вже було зрушила з місця, як відчула, що чоловік схопив мене за руку, міцно стискаючи.
- Відпусти.
- Я настільки дратую тебе? Чи ти до всіх так ставишся?
Я не змогла подивитись йому в очі, інакше він побачив би в них правду. Я не така. Не холодна, не груба, не відсторонена. Просто… Просто з мене таку зробили. Я інша! І найважче було признати це, бо… Я навчилась не довіряти навіть найближчим.
- Якщо я покажу справжню себе, чи захочеш ти продовжити спілкуватись зі мною?
Не довіряла. Постійно шукала зраду. Зі мною не можна ж спілкуватись просто так. Все життя я підпускала до себе дуже мало людей й врешті-решт мала рацію. Вони просто хотіли мною скористатися.
Матвій ще хвилину просто стояв мовчки після мого запитання.
- Хочеш закінчити справу?
- Я просто хочу знайти винного та покарати його.
- Тоді поїхали до мене додому.
- Що? Ти з глузду з’їхав??
- Впевнений, що як слідчий я накопав набагато більше інформації.
- Сумніваєшся в моїх журналістських здібностях?
- Так, – навіть не намагаючись приховати свою прямоту, сказав він.
Мої щоки знову спалахнули, але на цей раз не від сорому, а від злості. Мене бісила його самовпевненість, те, що він постійно пхне носа не у свої справи, те, що намагається змагатися зі мною, навіть коли ми працюємо в команді.
- Поки ми виходимо на рівний рахунок. Однаково нічого корисного не знаємо.
- То я й кажу, поїхали додому. У мене знайдеться дещо корисне й цікаве.
- Чому б не зустрітись на більш нейтральній території?
- А що?
Чоловік підійшов ближче, майже впритул. Настільки близько, що я відчула його дихання. Нахилившись до самого вуха, він прошепотів:
- Боїшся потрапити в лігво до звіра?
- Боюся, що це ти приведеш до себе додому звіра.
Його сміх заполонив всю вулицю.
- Цікаво. Ну то як? У тебе є вибір – бути впертою дівчинкою або поїхати зі мною й швидше закінчити це все.
Якби на його місці стояв би хтось інший я б ніколи не погодилась, але чомусь я спокійно пройшла до його машини та сіла голосно ляснувши дверима.
Вже через пару годин ми були біля його будинку. Це був пристойний житловий комплекс огороджений від очей інших. Самі будинки були розташовані у формі літери «П» й виглядали цілком безпечно. Посередині знаходився дитячий майданчик, а поруч - спортивний. Заїжджаючи, Матвій вийшов, щось сказав у домофон й ворота відчинились. Ми під’їхали на парковку і перше, що я помітила – купа відеокамер. В деяких місцях були розташовані маленькі магазинчики, або кафе. Та це ж маленький окремий світ! Навіть виходити поза межі воріт не треба!
- Це все так…
- Дорого виглядає?
- Це також. Я маю на увазі, тут все є. Все, що треба для життя й ти навіть можеш не ходити далеко.
- Так, але багатьом треба їздити на роботу.
- Так-так, але бляха… Це все виглядає наче маленький ідеальний світ зі своїми недоліками.
- Ходімо вже.
Зайшовши в його квартиру в ніс вдарив запах чистоти. Можете називати мене дивною, але в кожній квартирі є свій запах: алкоголь, сигарети, випічка і так далі. Тут же пахло чистотою. Неначе хтось тривожно тре підлогу і отримує від цього не аби яке задоволення.
Пройшовши одразу в його кабінет я здивувалася. Сама квартира пахла ледве не хлоркою, а тут вирував безлад. Папірці валялись на підлозі, стіл був майже завалений невідомими папками, на стіні висіла здоровенна повністю записана дошка.
- Це більше схоже на кімнату психопата, а не слідчого.
- Все лежить на своїх місцях. Психопати зазвичай прискіпливо відтирають кожен куточок.
У відповідь я лише закотила очі.
- То що ти хотів мені показати?
Не встигла я й оком кліпнути як Матвій опинився поруч з пляшкою віскі.
- А це тут навіщо? – запитала я, здивовано вигнувши брову.
- Без пляшки тут бляха не розібратися. Ось, випий.
Він дістав з шафи дві склянки й налив в кожну потрохи алкоголю.
- Я тут не бухати з тобою збираюсь, а…
- Так-так знаю, вирішувати справи.
- Кажи, що маєш, або я піду.
- З чого накажеш почати?
Мої очі розширились від здивування.
- Хочеш сказати, що ти настільки багато встиг накопати?
Чоловік лише загадково посміхнувся замість того, щоб відповісти на  питання.
- У мене є хороші новини та погані. З яких почати?
- Поганих.
- Хтось викрав з усіх справ дуже важливі деталі про розтин, результати експертизи, огляд з місця подій.
- Що?! І які ж тоді хороші??
- Після того, як Валійський розказав мені цікаву, але не надто корисну інформацію, я дещо зрозумів. Хтось відверто грається з нами. І цей хтось має дуже великі зв’язки.
- Чому ти так думаєш?
- Бо Максиму не допомогли, коли він знайшов щось вартісне. Його виставили навіженим, а згодом вбили. У нього всюди є руки, вуха, очі, але при цьому ми не можемо його знайти. Хіба це не геніально?
- Я заплуталась.
- Ось тому я й казав тобі бухнути.
Чоловік простягнув мені склянку в якій барвисто переливалась рідина.
Я взяла напій до рук, але не поспішала випити. Щось всередині мене не давало спокою. Щось було не так. Не складалося до купи. Я заплуталася, або ж… Мене заплутали?
Все ж таки вирішивши осушити склянку, махом випила гарячий напій, що вмить обпік горло. Механічно я скривилась та захрипіла. Я ніколи в житті не торкалась алкоголю. Спочатку занадто суворе виховання, а потім взагалі не до цього якось було. 
Та вже за третьою склянкою я відчула як потрохи розслабляюся. Вмостившись у шкіряному кріслі я вп’ялася поглядом в Матвія й помітила, що він теж дивиться на мене.
- Що?
- Ти не вмієш пити?
- З чого б це?
- Я ж бачу як тебе рознесло з третьої склянки.
- Я… Просто… Алкоголь надто міцний.
- Звісно. То що тебе так турбує?
- Турбує? Мене турбує лише мій тягар, який мені повісили на шию й змусили з ним жити.
- Який тягар?
- Тягар відповідальності. Я повинна була подорослішати надто рано, повинна була взяти на себе виховання молодшої сестри навіть коли сама втекла з дому. Я повинна була дарувати їй ту любов й піклування, які не отримала сама. Ніколи не показувати, що мені боляче, адже я просто не маю на це бляха права. Постійно бути на побігеньках у своєї сім’ї, навіть коли ненавидиш кожного. Навіть тоді я все одно розумію, що вони моя сім’я, а таке не можна обрати, кинути, або забути. Таке треба цінувати навіть якщо там повна дупа, бо в когось немає навіть того, що зараз в мене.
- Вважай, що перед тобою сидить той, в якого навіть такої дупи немає, - обпираючись на стіл сказав Матвій.
Я здивовано поглянула на чоловіка.
- Це було на мій день народження. Ми їхали до брата мого батька, дядька Вадима, щоб відсвяткувати. Зазвичай я відмовлявся пристібати ремінь безпеки, так було й на той раз. Мама надто сильно розкричалася щодо мене, батько намагався її заспокоїти і не помітив вантажівки, яка вже летіла назустріч. Наша машина перевернулася й полетіла в кювет. Я пам’ятаю кожну деталь, тому що був при тямі коли… Коли вони помирали. Батька розчавило одразу, а в мати… увійшла гілка дерева. Вона розрізала її живіт. Уламки скла розрізали мені око, тому я не бачив перший час, а згодом почав носити окуляри. Шрам біля ока назавжди залишився нагадуванням про цей випадок. Я не знаю, що важче – бути прив’язаним до сім’ї, яку не обирав, чи втратити її назавжди. Але я знаю одне: ні те, ні інше не має знищити тебе. Не має робити тебе в’язнем. Ти не мусиш усе тягнути сама. Я тут. Я не можу змінити минуле, але можу бути поруч зараз.
Ці слова були незвичайними. Вони несли в собі глибокий сенс і, чи то алкоголь так подіяв в мені, чи я з глузду з’їхала, але в моменті я потягнулась до нього назустріч і наші губи зустрілись у поцілунку.