Глава 14

Вже майже пів року пройшло з того самого дня, коли моє лезо торкнулося шиї хлопчини. Вони шукають мене. Риють у кожному закутку. Я у всіх на вухах та мені байдуже. Мені не хочеться визнання, я не біжу за популярністю, не хочу, щоб моє ім’я викрикували з захопленням чи огидою. Мені байдуже. Я нічого не відчуваю. Нуль емоцій. Так було ще з малечку, коли я пам’ятав себе дитиною. Мати навіть не намагалась це лікувати, бо їй було не до мене. Вона сама ледь не помирала від хвороби й в кінці таки померла. Коли всі плакали я стояв мовчки осторонь, коли вони сміялись, мені було байдуже. За це мене ненавиділи. Тому що я був не такий. Неправильний, зламаний, дивний, інший. Дефектний. Хтось казав, що я такий через інцест у сім’ї, але це не так. Я просто є таким який є. Байдужий до емоцій оточення. Чи заважало мені це у житті? Так. Тому я навчився зчитувати їхні емоції. Кожний раз натягувати на себе нову маску тільки щоб вони не зрозуміли, що я інший.
З дитинства я звик сидіти один, завжди наодинці з собою та своїми думками. Мені було важко зрозуміти чому хтось може плакати через дрібницю, або сміятися з якоїсь дурниці. Лише коли я виріс, і у мене з’явився доступ до Інтернету я почав читати про вбивць. Я зрозумів, що я не один такий. Нас багато, просто ніхто ще не розуміє того, що сидить в них самих. Ще тоді мати була жива й коли вона побачила мої хобі то заплакала. Вона благала мене перестати. Бути таким як й інші діти, а я стояв і… Посміхався. Бо не знав, яку маску треба натягнути на цей раз.
Іноді я відчував роздратування. Люди називають цю емоцію… Злістю? Правильно? Я міг спокійно підсипати отруту сусідському псу тільки через те, що він не сподобався мені. Я стояв над ним, дивився як той скавчить і нічого не відчував. Мені не було його шкода.
Таким чином я проводив експерименти над собою та врешті-решт зрозумів, що це психопатія. Не потрібно було створювати велосипед, щоб зрозуміти це. Мені знову ж таки допоміг Інтернет. Я дуже багато читав про вбивць. Ось чому ми були так схожі. Тому що у нас один був один діагноз та попри це я не горів бажанням вбивати. Я просто продовжував жити.
Та після смерті матері все різко змінилось. Тепер я точно був один. Багато хто в таких ситуаціях продовжував існувати. Класична картина. Ти народжуєшся, вчишся ходити, говорити, йдеш в школу, складаєш іспити, якщо пощастить, то навіть вступаєш до престижного університету, а потім знаходиш роботу, кохану людину, ви народжуєте дітей і помираєте в один день. Маячня. Це сценарій, який збудувала для нас система, щоб ми неначе маленькі деталі продовжували крутитись в здоровенному механізмі.
Я не деталь! Я не довбана шестерня, яку ви хочете змусити крутитися, щоб ваш проклятий механізм працював.
Коли я вперше вбив людину, коли відчув як холодне лезо торкається його шиї… Я не чіпав його руками, щоб не залишити на ньому зайвих відбитків чи ДНК. Заманити хлопця було легко. Пташка сама прилетіла у пастку. Я лише виконав свій план. Ідеально, чисто. Жодних доказів, жодних відбитків. Хоч я й не відчував ніяких емоцій, коли з його шиї витікала кров я посміхався. Бо мені було весело грати в ту гру, яку я сам же й вигадав. Я сам постарався, щоб хлопець зустрівся з дівчиною і зрештою зґвалтував її. Це наче грати з ляльками. Я тягну за нитки як лялькар. Хіба це не весело? Хіба це не може викликати посмішку? Проста гра. Тільки мої ляльки зроблені з плоті та крові.
Потім був активіст. Його теж було легко вбити. Він був занадто емоційним, навіть намагався кричати, коли вже опинився в лісі. З ним я розправився так само швидко й без проблем. Без відбитків. Без доказів. Та щось пішло не так як я хотів. Хтось зламав мої плани.
Тоді я відчув як знову приходить роздратування. Пам’ятаєте я казав, що на відміну від серійних вбивць у мене не було бажання вбивати? Так ось тоді я вперше відчув це.
Я сказав собі, що вб'ю першого, хто потрапить мені на очі й так й сталося. Вийшовши на вулицю, я спокійним кроком наблизився до неї, своєї наступної жертви. Це була жінка. Ідеально. Вона намагалась пручатись, але марно. У мене все одно було набагато більше сил та не дивлячись на це все ж таки встигла подряпати мені руку.
В її справі написали тільки за перерізане горло. Я знаю, бо сам бачив ці справи. Сам їх читав, але вони втратили ще одну важливу деталь. Тридцять сім ударів в живіт. З найбільшою жорстокістю. Коли я бив її, я відчував полегшення.
Я сказав що мені не цікаво вбивати? Що ж... Я трохи збрехав. У мене не було особливої тяги, та я відчував насолоду коли робив це. Полегшення.
Як в її тіло вривається ніж. Як її плоть з кожним рухом все більше розривається, а вона нагороджує мене солодким криком болю й страждань.
Я ніколи не закриваю жертвам рота, тому що їхні крики для мене - найголовніша винагорода. Те, як вона кричала. Сподівалася на те, що її почують, що їй хтось допоможе, а в цей час захлиналась у своїй же крові.
Потім звідкілясь з'явився криміналіст. Трохи покопавши на нього виявилось, що та жінка була його матір'ю. Яка сімейна драма. Бідна жіночка і не менш бідний хлопчик. Всередині мене щось розкотилося глузливим сміхом.
Криміналіст після смерті своєї мамці почав копати з особливою старанністю. Він знав занадто багато і його треба було прибрати. Та він виявився напрочуд хитрим. Встиг передати докази журналісту. От і скажіть! Хіба людина, яка прирекла іншу людину на смерть не заслуговує на пекло?
Звісно з ним було важко, бо той пручався. Купа жертв насправді залишили на собі моє ДНК та як просто живеться коли ти маєш зв'язки у поліції. Пару чарівних слів і упс! Зі справи кудись пропадають дуже важливі деталі.
Журналіста було надзвичайно важко вбити. Хитрий, спритний, винахідливий. Він знав, що я полюю на нього. Було важко дізнатись де він живе. Постійно плутав мене. Постійно водив за ніс та в один момент припустився помилки.
Спокійно сидів в ресторані, пив свій чай і навіть не підозрював, що я підмішав туди снодійне.
Коли ми приїхали він вже прийшов до тями та все одно нічого не сказав про те, де заховав докази.
А потім на полі з'явились нові гравці. Журналістка та її песик на повідцю слідчий. Вони риють, сподіваються докопатись до істини навіть не підозрюючи, що вже потрапили в мою мишоловку