Глава 13

- То ти знайшов щось вартісне?

- Ну, якщо порівнювати з твоїми знахідками, я – порожній, - глузливо відповів Матвій.

- То навіщо ти приїхав??

- Ти ж пам’ятаєш, я розповідав тобі про баригу, який продав наркотики Олексію Павличенку?

- Так.

- Він написав, що може нам допомогти і зараз варто лише зустрітися з ним.

- Він щось дізнався?

- Думаю, поки що ні, але згодом, дуже згодом він принесе нам багато цікавенького.

- Коли ми зможемо його побачити?

- Через пів години біля закинутого складу.

- Сьогодні??

- Авжеж сьогодні! – роздратовано вимовив Матвій.

- Чому це ти такий злий?

- Тому що хтось продовжує задавати тупі питання, - буркнув він.

Я ображено хмикнула у відповідь на його хамство.

- Приїхали. Виходь.

Але це не було схоже на закинутий склад. Ми зупинились біля торгового центру.

- І де ти тут бачиш закинутий склад?

- Далі підемо пішки.

- Чому?

- Не будемо привертати зайвої уваги.

Вийшовши з машини ми попрямували до назначеного місця.

Коли ми зупинились, я побачила постать у капюшоні. Це був худорлявий хлопець, обличчя якого закривала чорна маска. Він був одягнутий в усе чорне, мабуть, теж не хотів привертати уваги до своєї персони.

- Що за фігня, Матвію? Хто це? Домовлялись, що ти будеш один, - обурено почав говорити незнайомець.

- Не звертай на неї уваги. Це моя особиста скалка в дупі.

Хлопець хмикнув.

- Ви типу спите разом?

«Ну, звісно ж, чоловік і жінка не можуть просто працювати разом», - промайнуло в голові. Я намагалась закотити очі, щоб показати, своє роздратування, а потім… не знаю чому… Мої щоки раптом спалахнули. Тільки не це! Тільки не зараз! Не те щоб я відчувала сором, але цей неконтрольований рум’янець на моїй блідій шкірі з’являвся завжди в найневідповідніший момент.

- Ближче до справи. У нас мало часу, хіба не ти мені про це так скиглив.

- Що ж. Я згоден тобі допомогти.

- В обмін на що? – перебила я баригу.

- Вважай, що Матвій вже розплатився зі мною, кралечка.

Я з здивуванням глянула на Матвія шукаючи відповідь у його очах, але все було марним. В його очах була лише непроникна порожнеча.

- Я сказав ближче до справи.

- Поки я думав чи варто тобі допомагати, сам прошарудів деяку інформацію. Як прізвище у твоєї красуні? Випадково не Мельник?

Я відчула, як по моєму тілу пробіг легкий холодок. Він знав моє прізвище. Просто так, без жодної причини. Не те щоб це було великою таємницею, але... звідки? Я намагалася не показувати, що мене це зачепило, просто підняла брову і запитала:

- Так, а що?

- Передавай привіт своїй сімейці.

- В якому сенсі?

- Хтось з твоєї сім’ї браткається з наркокартелем.

- Що?! З чого такі припущення??

- Я чув як один з кураторів сьогодні сварився й казав що вся наркота у Мельників.

Отже, це правда. Ксенії не підкинули той рюкзак. Це були її наркотики. Наркотики! Раптом я згадала за пакетик в кармані. Я точно пам’ятаю, що на пакетику була чиясь марка.

- Це ваші наркотики? – запитала я, показуючи пакетик.

Роздивившись ближче хлопець присвиснув.

- «Весела Голлі». Її у нас беруть тільки дітки заможних батьків.

- Скільки за пакетик?

- За пакетик сім тисяч.

- Сім?? А не занадто висока ціна?

- Ти ще високих цін не бачила красуне. Товар новий, гарний, закордонний, а головне вставляє так, що ще ніхто не жалівся.

Вона не могла їх купити. В нашій сім’ї просто немає стільки грошей. Отже вона частина всього цього лайна. Досі не віриться, що сестра могла в таке вляпатися.

- Годі вам теревенити. Ми тут наче прийшли обговорити Павличенка.

- Кого?

Матвій показав фото хлопця у телефоні.

- Павличенко… Прізвище знайоме. Здається, він брав у мене наркоту, але я з ним так і не зустрівся.

- Що?

- Так, я отримав нове замовлення від нього. Призначив місце, час, звісно трохи спізнився, але ж прийшов. Простояв як дебіл майже годину, але так й не побачив його, а коли повернувся прийшло повідомлення, що замовлення отримали.

- Як це? Отримали?

- Може інший барига щось наплутав і поніс замість мене.

- Хочеш сказати, що у вас саме так усе працює? Поки один спізнюється інший замість нього несе його ж замовлення??

- Іноді бувають такі збіги. Чого ти так нервуєш?

- Бо я вже довбані пів року намагаюсь зловити… - Матвій замовк.

Чоловік вчасно зупинився і не став договорювати деталі.

- Різника. Знаємо.

- Звідки?

- Він зарізав одного з наших найбільших клієнтів. Павличенко хоч і молодим був, але батьківські гроші викидав на знатну, а найголовніше найдорожчу дурь.

- Слухай, а ти чув, що він зґвалтував дівчину?

- Ні, звідки? Я ж його навіть в обличчя не знаю.

- Можливо чув щось? Валійський. Це дуже важливо.

Хлопець знову замислився.

- Взагалі-то я щось таке про Павличенка чув, але не звернув уваги. Ми не слідкуємо за клієнтами, але тоді я чув від декого, що Олексій разом зі своїми друзями запхнули в тачку непритомну дівчину.

Матвій різко смикнувся у бік Валійського. Він сподівався вхопитись хоча б за щось.

- Ти можеш описати дівчину??

- Та я й не згадаю вже. Казали, що вона прийшла в клуб з подругами, а потім тих подруг як не було.

- А зовнішність описати можеш?? Чи хоча б подружок?

- Та мене ж там не було! І я сам не брав участі у розмові. Тільки так… Підслуховував.

- Чорт. І яка нам з тебе користь??

- Ну можливо й ніякої та я тут своїми вухами нещодавно чув, що в нашому наркокартелі з’явився пацюк і здається він чимало знає про всі ті вбивства які траплялися.

- Що ти маєш на увазі?

- В нашому наркокартелі працює пацюк Різника.