Глава 12

Кароліна

Чорт! Не цього я хотіла! Зараз Матвій припреться сюди та наробить галасу! Треба якомога швидше зустрітися на нейтральній території.

Я вибігла з кімнати і помчала сходами вниз, як раптом, в когось врізалась.

- Зовсім зір втратила? Вже не бачиш куди прешся?

Артем? А він що тут робить?! Якщо мені не зраджує пам’ять, то зараз наш улюблений братик повинен сидіти в офісі й не покладаючи рук вчитися керувати компанією.

- Що ти тут робиш?

- Живу, як не дивно.

- А як же… Ти повинен був бути в офісі. Хіба я помиляюсь?

- Взагалі-то це я повинен питати зараз тебе що ти тут забула? Невже блудлива сестричка нарешті прийшла до тями?

Мимоволі від злості, яка нахлинула на мене, я почала стискати кулаки.

- Мати сказала придивитись за Ксенією. Не впевнена, що ти на це здатен, тому вона попросила мене.

- Ксенія? Ця мала вбивця ще тут? Її давно повинна була загребти поліція і посадити надовго й далеко.

- Вона не вбивця – скрізь зуби процідила я.

- Ну звісно, а батька ледве не вбив я? Еге ж?

- Тобі легко говорити! Тебе ніколи й пальцем не торкалися!! А нас ледве не до смерті били кожного разу!

- Мало били, якщо вистачило розуму підняти на батька руку.

Я не витримала й дала йому ляпаса. Удар був настільки сильним, що рука почала червоніти й боліти.

У відповідь на мій емоційний зрив Артем нічого не відповів. Лише гидко усміхнувся й наблизився до мене:

- Це все на що ти здатна?

- Якщо так хочеш, я з радістю натовчу твою пику.

- Дивись, щоб тобі знов не натовкли. Думаєш, якщо батько в лікарні, за вами не буде кому глянути? Ви у мене по всьому дому літати будете.

- Спробуй, і опинишся на місці батька.

- Це погроза?

- Попередження.

- З яких пір ти стала такою кусючою? Раніше могла все стерпіти, а зараз? Куди поділась наша Кароліна?

- Вона померла ще тоді в лікарні.

- Лікарні?

- Звісно, звідки тобі знати, що батько ледь не вбив мене. Лікарі збирали мої кістки наче пазл, а ти в цей час напевно сидів десь у клубі і святкував, що татко згодом передасть тобі в руки компанію.

Він тяжко видихнув.

- Я думав ти розумна дівчинка. Хіба за весь той час, коли ти жила з нами, не змогла зрозуміти, що жінка тут займає роль ганчірки?

- Це ти займаєш роль сопливої, нікому не потрібної ганчірки.

- Тоді чому батько компанію саме мені? Сопливій, нікому не потрібній ганчірці? – з переможною усмішкою сказав Артем.

- Бо він така сама ганчірка.

- Він хоча б добився чогось, а ти? Глянь на себе. Ким ти працюєш? Якоюсь журналюгою у богом забутому видавництві? Це твоя межа щастя?

- На відміну від тебе у мене все справжнє.

- Справжнє?

- Я не залежу від волі татка. Мені нікому не треба приносити капці в зубах і слухняно виконувати команди хазяїна.

- І куди ж привела тебе твоя незалежність? Хочеш сказати, що своєю свободою змогла добитися всього того, що й батько? У тебе є свій будинок? Машина? Гроші? Компанія?

- Ти ніколи не задумувався про те, які в нього комплекси?

- До чого тут це?

- А ти ніколи не думав, що він усе це нажив не через силу, а через свої комплекси? Ти хоч щось маєш окрім матеріального здобутку? У тебе ж нікого немає. Ні друзів, ні коханої людини, ні нормальної сім’ї.

- Хочеш сказати, що у тебе все це є?
- Може, поки й ні. Але я принаймні живу не тільки заради цифр на рахунку.

- Що не кажи сестричко, а гроші правлять світом. І без них, ти нікому не потрібна. Навіть своїм друзям.

- Не той у тебе світ, Артеме. Не той.

Я пробилась мимо нього і вийшла з будинку сідаючи у свою машину. Ненавиджу цього пихатого індика! Завжди вважає, що йому хтось винен. Хоча, чому я дивуюся? Його з дитинства ростили з золотою ложкою у роті. Питання стоїть в тому, якщо у них був щасливий синочок, навіщо було народжувати неугодних дочок? Хотіли ще одного спадкоємця? А потім щось пішло не за планом і народилась я, а потім Ксенія. Якщо вони так ненавиділи нас, чому б просто не віддати десь у притулок? Точно! Це ж репутація постраждає! Уже бачу ці заголовки! «Сім’я відомого бізнесмена Мельник віддали дочку до дитячого будинку тільки через те, що вона дівчинка!». Скільки б лайна тоді вилилося б на нашого татка. Хотіла б я на це глянути.

Та мені потрібно було думати не про це. З хвилини на хвилину сюди примчить Матвій і треба його зупинити. Я набрала його номер і почала чекати відповіді.

- Нарешті! Ти зараз де?

- Під’їжджаю.

- Давай зустрінемось десь у кафе чи ресторані? Може навіть просто в парку?

- В якому сенсі?

- В простому! Ти мені тут не потрібен! Тільки галасу наведеш!

- Щось сталося? Ти у небезпеці?

- Все добре. Зустріньмося у кафе?

- У мене є ідея краще. Я приїду, заберу тебе і ми поїдемо разом.

- Не можна, щоб тебе тут бачили!
- Та що блять у тебе там відбувається?! Ти тільки більше починаєш тривожити мене. Чому я не можу під’їхати до твого будинку?!

- Я знайшла наркотики, і якщо хтось побачить тут поліцейського, одразу заметушаться.

- Я ж без сигналок їду та й на своїй машині, а не на службовій. Скажеш, що я твій друг, або неймовірно закоханий хлопчина, який хоче, щоб його кохана, провела разом з ним пару годин.

- Чудова відмазка! – саркастично промовила я.

- Слухай, якщо тебе не шукали після того, як ти втекла, то будь впевнена, що їм буде абсолютно плювати з ким ти зустрічаєшся, або дружиш. Тим паче я вже приїхав. Виходь.

- Що?! Як так швидко??

- Я сказав виходь.

Я вилізла зі своєї машини й швидко відкрила ворота. Сідаючи в його авто, раптом відчула на собі чийсь пронизливий, льодяний погляд. Повернувшись до будинку, намагалася вдивитися у вікна, і лише встигла помітити, що штора на кухні ледь похитнулася. За нами хтось спостерігав.