Глава 10

- Що ти пропонуєш зараз робити?

- Поки що Всеволод не йде на контакт. Він тільки думає про те, чи варто нам допомагати, тому пропоную зосередитись на інших жертвах. Віктор же залишав підказки саме через них?
- Так, все правильно.

- Отож, дивись. Першу жертву ми поки опустимо. Другою жертвою серійного вбивці став такий собі активіст Антон Мирошниченко. Може чула про нього?

-Так-так! Він ще постійно з якимось депутатом гризся.

- От і я про те. На той час коли він ще був живий, заявляв, що у нього знайшлось купа доказів на Григорія Божко, приходив навіть до нас у відділок, але всі вважали його божевільним.

- А що потім?

- А потім він пропав. І через декілька днів його труп знайшли у лісі з перерізаним горлом. Як ти думаєш? Збіг?

- Тобто до другої жертви може якимось чином бути причетний депутат?

- Так, можливо, навіть не тільки до другої.

- Третя жертва взагалі якась невідома жінка. Який тут зв’язок??

- Перекопуючи справи я помітив, що жінка померла буквально через декілька днів після смерті активіста.

- Вона теж якось пов’язана з депутатом?

- Не знаю, можливо. Але в це діло все більше й більше вляпується депутат. Розумієш?

- Ви перевіряли його алібі?

- Звісно! На всі вбивства у нього воно залізне!

- Депутати ніколи не прибирають своїми руками. Можливо він найняв вбивцю?

- Поки я до тебе їхав у мене з’явилась ідея. А що, як це депутат дійсно вбив активіста? Він найняв вбивцю і наказав йому прикінчити Мирошниченка, але так, щоб той підробив почерк серійного вбивці.

- Але це тільки другий труп. Ніхто тоді й подумати не міг, що це серійний вбивця.

- Просто я не розумію! Навіщо йому вбивати якогось там активіста?

- А навіщо йому вбивати журналіста? Навіщо вбивати випадкову жінку?? Ти ще не зрозумів, що це довбаний психопат?!

- У мене таке відчуття, що до наших очей потрапила ціла картина, але вона розмита.

- Що з іншими жертвами?

- Третя жертва жінка. Вона була неначе випадково обрана. Я звірив всі дані. Та жінка – мати Максима Шишкевича.

- Що??

- Я знав Максима особисто. Ми разом вели справу, а коли його вбили замість нього поставили Кирила. Спочатку він не звертав увагу на діло, а потім, після смерті жінки схопився за справу наче навіжений. Він не спав ночами, чіплявся до всіх зі здогадками. Зрештою закрився і перестав говорити з нами. Він не виходив на зв’язок, а потім… Ми знайшли його труп.

- Думаєш, він знайшов щось вартісне?

Чоловік махнув головою у знак згоди.

- Тоді зрозуміло, чому його вбили. Але якщо він щось знайшов про вбивцю, чому не повідомив про це вас? Ви ж його колеги!

- Не знаю… Я нічого не розумію. Все достобіса заплутано.

- Добре, давай згодом з цим розберемось? Я зараз трохи зайнята сімейними справами.                   

- Щось сталось? На тобі обличчя немає.

- Нічого такого. Не звертай уваги.

Раптом він зупинив погляд на моїй шиї, де ще залишились свіжі синці після візиту батьківського будинку.

- Хто це зробив?

Рука сама собою потягнулась до шиї, де залишились сліди від удушення.

- Не важливо.

- Я питаю. Хто. Це. Зробив?

- Тобі яка різниця? Наче є за кого переживати, а чіпляєшся до мене.

Ці слова виявились напрочуд грубими і я сама не очікувала від себе такої реакції. Тяжко зітхнувши я встала й промовила:

- Тобі вже час йти.

У відповідь на це він мовчки підвівся й пішов до дверей.

- Щодо нашої угоди пам’ятаєш?

- Так.

- Можемо її розірвати. Я сам доб’юся її уваги, без твоєї допомоги. З цього моменту ми просто партнери. Коли справа закінчиться і ми знайдемо винного, то розійдемося, наче в морі кораблі.

- Згода.

Махнувши головою чоловік вийшов з квартири гримнувши дверима. Вже через секунду з кімнати вилетіла сестра.

- А що за угода? А хто це такий? А у вас з ним щось є?? Ну Кароліно! Розкажи!

- Заспокойся Ксенія. Це просто колега.

- Ти ж наче журналістом працюєш, а цей не схожий на репортера.

- Це довга історія.

- А у мене багато часу на те, щоб вислухати її!

Раптом нашу розмову перервав телефонний дзвінок. Мама.

- Алло? – стривоженим голосом відповіла я.

Якщо вона дзвонить, отже, сталось щось погане. Невже батько помер?

- Кароліна. Батько зараз в реанімації, лікарі розводять руками й не знають коли він зможе одужати, тому я буду поки що з ним у лікарні. Можеш, будь ласка, на цей час переїхати до нас в будинок?

- З якого це дива??

- Треба попіклуватися про Ксенію.

- Вона не маленька!

- Так, але ти бачила, які проблеми вона створює, коли за нею ніхто не дивиться?
- Можливо, це хоча б чогось вас навчить.

- Кароліна. Я не маю сил, щоб сперечатися з тобою. – вимученим голосом промовила мати.

- Добре. Я зберу речі.

- Дякую.

Поклавши слухавку я повернулась до сестри, в якої вже встигли намокнути очі. Вона чула розмову.

- Ми повернемось туди?

- Так.

- Але… Я не хочу! Я хочу так само вільно жити як і ти!

- Ти навіть не уявляєш, що таке свобода. Живеш у своїх уявленнях і думаєш, що це все прилетить тобі в руки? Ти хоча б раз думала про те, що тобі доведеться пережити без допомоги батьків??

- То розкажи мені! Розкажи, що ти такого пережила, що ходиш і постійно вихваляєшся цим!

- Я не вихваляюсь. Я просто не хочу, щоб ти повторювала мою долю. Поки ти не зрозумієш, як працює це життя – тобі не можна вилітати на свободу.

Сестра вмить притихла. Вона дійсно й гадки не мала, як влаштований світ. Їй не доводилось працювати днями й ночами лише для того, щоб покрити борги за квартиру. Круто жити, коли все під рукою, але потім ти опиняєшся з голою сракою. При чому за своїм же бажанням. Голодна, холодна та самотня.

- Ми їдемо додому. Це не обговорюється.