Глава 8

Весь світ вмить зупинився. Моторошний холодок пробіг по шкірі, серце шалено закалаталося, а час ніби зупинився. Здавалося, що мене облили крижаною водою з ніг до голови, хоча насправді жар палив мене зсередини. Руки тряслися, думки плуталися, і лише крізь пелену жаху я чула крики мами, яка кинулася до батька, намагаючись зупинити кров.

- Виклич швидку!! – Кричала вона мені, та моє тіло не хотіло мене слухати.

Я дивилась на його обличчя на якому застигла гримаса жаху. Вирячені очі та відкритий рот, з якого витікала кров. І в ту ж мить, на секунду, лише на секунду мене охопила страшна ідея: а що, як не викликати? Що, як дати йому померти? Це він знущався наді мною все моє життя, саме його я так ненавиділа та бажала смерті. Він зламав моє дитинство і тепер, коли випадає такий шанс, чи не краще дати йому волю?? Більше ніхто не підніме на нас руку, ніколи не образить. Треба просто не викликати швидку. Але руки мене не слухали! Я механічно потягнулась за телефоном у кишені й набрала номер швидкої.

Підвівши очі, я побачила як Ксенія продовжувала тримати уламок розбитої вази в руці, по якій стікала кров. Її очі були наче кришталеві від сліз, а все тіло трусило.

- Кароліна я… Я не хотіла. Я… Не вбивця. Я не вбивця!! Я не…

Слова застрягли в горлі, вона захлиналась від сліз та болю.  Раптом, кинувши шматок скла на підлогу, сестра зірвалась з місця і втекла, скинувши мені на плечі все пекло.

- Кароліна! Допоможи врятувати його!! – кричала мати, голос якої зривався від розпачу. Її руки тремтіли, коли вона марно намагалася затиснути рану на його тілі.

- Поклади його на спину та не рухай! – скомандувала я, намагаючись приховати свій страх.

Мати слухняно виконала мою вказівку.

Придивившись до рани, я похолола від жаху. Це була артеріальна кровотеча, кров пульсувала і лилася без упину. Поранення знаходилось десь в області нирок, і я усвідомила, що це, скоріш за все, ниркова артерія. Його життя могло обірватися будь-якої секунди.

Не гаючи ані хвилини, я зняла з себе сорочку та затиснула рану.

- Принеси бинт і лід! – закричала я, мої руки тряслися від напруги.

Вже через декілька секунд нам вдалось тампонувати рану та прикласти холод. Здавалось, що кров перестала витікати таким струменем, але він все одно втрачав її критично багато.

- Закинь його ноги нагору, щоб кров прилила до мозку.

Мати виконувала все що я казала. І поки ми намагалися затискати рану, приїхала швидка. Його швидко перенесли до машини й нарешті я змогла спокійно зітхнути.

- Я поїду з батьком, а ти знайди сестру. Якщо він виживе і не втратить пам’ять…. Павло вб’є її.

Я зітхнула. Чому вона, знаючи, що її дитині може загрожувати небезпека все одно не покине цього чоловіка? Невже гроші стали настільки дорожче дитини?! Хоча чому я дивуюсь? Так відбувалось і зі мною.

Та я намагалась не думати про це. Зараз моя ціль – знайти сестру. Я точно пам’ятаю, що вона вибігала з будинку, отже зараз вона біжить десь по дорозі. Чорт забирай! І чому ця дитина створює стільки проблем?! Я сіла в машину і помчала дорогою намагаючись вдивлятися в кожну тінь. І от! Я бачу якусь худорляву постать дівчини, яку намагаються запхнути в машину. Чорт! Це точно Ксенія. Я тягнуся до бардачка машини й дістаю звідти травмат. Стріляти точно не буду, але треба просто забрати з їхніх лап Ксенію.

- Відпустіть дівчину!!

- А це ще хто така?

Я різко дістаю травмат і вони всі починають відходити назад. Сестра підбігає до мене і знову починає ридати.

- Та забирай її собі навіжена! Ми просто хотіли розважитись.

Сівши в машину вони поїхали і ми залишились на дорозі одні.

- Сідай в машину – хриплим голосом сказала я.

Дівчина слухняно всілася не видавши ані звуку.

- Я думаю, що батька врятують. Ти… Ти  не винна у тому, що зробила.

- Правда? Ти дійсно так думаєш?

Я не могла звинувачувати її у тому, що вона зробила, адже таким чином Ксенія просто хотіла мене врятувати від його лап, від того жаху, який він постійно приносив у наше життя. Її дії були просто кроком відчаю, і я розуміла це, як ніхто інший.

Ми сиділи в тиші кілька хвилин, кожна з нас занурена у свої думки, у той жах, який щойно стався. Слова були зайвими, вони не могли передати той біль і сум’яття, які охопили нас.

І раптом, порушивши цю гнітючу тишу, я тихо промовила:

- Поїхали додому.

- Ні. Я не хочу.

- Чому?

- Я боюсь залишатись там. Можна пожити у тебе? Клянусь, я знайду роботу!

- Добре, давай ти сьогодні заночуєш у мене, а далі вирішимо, що робити.

- Дякую.

Я відвезла її до себе додому заздалегідь повідомивши матері та вклала спати. Годинник показував першу ночі. Господи… Скільки ж лайна ще повинно вилитися на мене?

Впавши на диван я швидко заснула і мені наснився дивний сон. Віктор говорив зі мною. Ні! Він благав мене про допомогу, намагався простягнути руки й схопити мене, але він наче ще щось казав... Але я так і не змогла розібрати слова, оскільки мій сон різко перервав дзвінок невідомого номера.

Матвій

Я повертався додому з незрозумілим відчуттям. Те, що Кароліна сказала мені в машині не давало спокою. Вероніка дивиться на мене лише як на запасне колесо? Чи могло б це бути правдою, враховуючи те, як вона дивиться на Кирила? Боже, до чого я тільки докотився? Старший слідчий, який погодився грати в кохання за домовленістю, тільки аби інша дівчина звернула на нього увагу. Як же по дитячому це виглядає. Та я зроблю все що завгодно, але доб’юся її уваги, а якщо вона скаже, що кохає іншого, то я, як справжній чоловік з гідністю прийму це рішення й відпущу.

Гаразд, треба просто зайнятися роботою, щоб забути про це хоча б на декілька годин. Годинник показував десяту і в голову прийшла ідея: а що, як скористатись тією адресою, яку нам написала мати Олексія? Це ж начебто дача одного з тих друзів. Завдяки їхній допомозі я знайду того, хто розповсюджує наркотики. Це звісно завеликі плани… Мені вистачить дізнатись хто являється баригою, тому що я маю здогадки щодо цієї людини.