Глава 7

Зайшовши до кабінету ми почали обговорювати наш подальший план дій.

- Що нам робити далі? – суворо дивлячись на чоловіка запитала я.

- Він все ж таки розказав мені цікаву інформацію. Наркотики вони замовляють на одному й тому ж сайті. Спочатку вони встановлюють спеціальний браузер, а вже потім через нього знаходять потрібні сторінки. Все настільки зашифровано, що спочатку вони навіть не зрозуміли як зв’язатися з баригою. Через декілька секунд їм висвітилось повідомлення і клацнувши на нього їм зателефонував невідомий. Назвав координати та час і все. Ось так вони забирали свої заборонені речовини.

- Якщо цей барига сам їм телефонує, хіба він не здає свій номер телефону?

Та замість відповіді я почула зневажливий сміх.

- Знаєш скільки в них телефонів? А сім карт? Думаєш, вони настільки тупі, щоб так просто засвітитися?

- Тоді як нам на них вийти?

- Є у мене один знайомий… Я сам з ним поговорю, а ти поки можеш їхати додому. Все одно крім цього нам треба працювати еге ж?

Погоджуючись, я кивнула головою та вже було виходила з кабінету, як помітила нашу руду лисичку.

Різко повернувшись назад до кабінету я зустрілась зі здивованим поглядом Матвія.

- Вона тут. Підігруй мені.

- Добре, але давай без…

Ми знову не встигли договорити, бо до кабінету ввірвалась розлючена фурія.

- Матвію! Ти сильно зайнятий?

- Та наче…

Я перебила чоловіка, не даючи йому договорити.

- Так. Він вже пообіцяв відвезти мене додому.

- То може візьмете таксі жіночко? З якого це переляку слідчий, який на цю мить виконує свою роботу повинен вас підвозити?

Жіночка?? Це вона мене так зачепити хотіла? Я вже було відкрила рота, щоб почати сперечатися з нею, як раптом Матвій заговорив замість мене:

- Вибач Вероніко. Я зайнятий, нехай тобі Кирило допоможе.

- Але…

Здавалося, що ще секунда – і вона накинеться на нас з кулаками. Тому я не роздумуючи схопила чоловіка за руку, і ми мов тіні, зникли з кабінету, залишивши її у вирі власного гніву.

- Тебе додому відвезти?

- Так, якщо тобі не важко.

- Ти справжня маніпуляторка. Спочатку влаштовуєш перед Веронікою цей концерт, а потім кажеш, що це все за бажанням.

Нічого не відповівши, я просто хитро всміхнулась та продовжила йти до машини.

Як тільки ми доїхали до будинку я вже було хотіла вийти, як зрозуміла, що двері заблоковані.

- Що таке?

- Ти впевнена, що вся ця фігня з ревністю спрацює?

- А ти впевнений, що вона та сама?

- Звісно. Я кохаю її.

- А вона тебе?

- Я… Думаю, що так.

- Чому ж тоді вона дивиться на тебе тільки як на запасне колесо?

Ці слова змусили його замислитись. Мовчання тривало близько хвилини, а потім він просто опустив очі додолу й клацнув дверима.

- Йди вже додому.

- Дякую.

- За що?

- За те, що підвіз мене додому.

- Йди.

Я відчула, як його настрій значно зіпсувався. І все це через мене! Не треба було йому це казати. Тим більш так грубо.

Вийшовши з машини я попрямувала у квартиру, де мене зустрів дзвінкий собачий гавкіт та приємний запах з кухні.

- Що це? Що це так смачно пахне?

Зайшовши на кухню я не повірила очам! Ксенія готувала їсти та ще й на нас двох.

- Нарешті ти прийшла. А ми тут з Одіном вже засумували за тобою.

- Ти… Що ти тут робиш?

- Спочатку рятуєш від якихось незнайомців, а потім питаєш, що я тут роблю? Ти дивна.

- Я маю на увазі, чому ти й досі не поїхала.

Вона не хотіла відповідати на це запитання, але я здогадувалась.

- Батько вдома.

- Що? Мати казала, що він поїде в офіс. Хіба ні?

- Так, він повинен був, але коли дізнався, що я пішла в клуб, залишився вдома. Він сидить і чекає на мене… Кароліно, я не хочу туди їхати! А що як він… А що як він знову поб’є мене?! Як того разу?? – захлинаючись сльозами почала кричати вона.

Нічого не сказавши, я просто підійшла й міцно обійняла сестру. Колись я була на її місці. Мені прилітало за кожний недолік. Не помила посуд, не прибрала в кімнаті, занадто голосно слухала музику, не заробила потрібні бали. Але найбільше побиття він влаштував коли дізнався, що я вступила на журналістику. Він схопив мене за волосся, затягнув в кімнату, де мати б не змогла йому завадити та почав гамселити. З усією ненавистю. За всі мої гріхи. За те, що я народилася. За те, що я просто існувала. Він ненавидів мене. Ненавидів, тому що я просто намагалась завоювати його любов та увагу. В той вечір мене забрала швидка. Мені діагностували значні переломи та струс мозку. Було розбите майже все обличчя, а на голові… Обскубане волосся. Його довелось обстригти, бо в деяких місцях воно заплуталось і злиплося через кров, яка стікала по обличчю. Я ненавиділа його. Відчувала відразу, презирство. Мене охоплювала лють кожного разу коли я бачила це обличчя. Тоді я втекла з лікарні. І більше ніколи не поверталась додому. Мати змогла дізнатись моє місце проживання та приїжджала, щоб вмовити повернутись, але потім просто забула про мене. Я ненавиджу їх. Ненавиджу його за те, що він дозволяв собі кривдити мене, коли я була мала. Він кривдив мене, тому що знав, що я не дам відсіч. Я ненавиджу її за те, що не кинула його, навіть тоді, коли бачила як він власноруч гамселив мене до півсмерті. Навіть тоді, коли не приїхала в лікарню, тому що він заборонив їй бачитись зі мною. Ненавиджу, бо вона й досі удає, що я їй потрібна. Я не бачила, щоб він прикладався до Ксенії, але іноді зустрічаючи її бачила розсічений лоб, розбиту губу і синці.

- Він тебе бив?

- Одного разу ледь не задушив мене!
Сестра показала шию, на якій виднілися ледь помітні сліди від рук.

- Господи! За що він тебе так?

- А хіба треба привід, щоб тебе били??! В цій клятій сімейці крок вправо, крок вліво – ляпас.

- Хочеш пожити у мене?

- Ні. Я повернусь додому.