Глава 5

Матвій

Журналістка дійсно зуміла зацікавити мене. Я вже годину сидів над досьє Олексія Павличенка і намагався проаналізувати його знову. Якщо зґвалтована дівчина могла мати якийсь зв’язок з вбивцею, то можливо й інших вбили через неї?

- Подивимось хто тут у нас.

На цей час було всього п’ять жертв. Всі вони були вбиті в одному місці одним і тим же способом. Ліс. Перерізане горло. Перша жертва – Олексій Павличенко, молодий хлопець, який щойно закінчив школу і мав би вступити на перший курс. Синочок заможних батьків, народжений з золотою ложкою в роті. Класика жанру! Батько підприємець, а мати головний лікар. Напевно так легко дістати таблетки, коли хтось з родичів працює в лікарні. Він святкував з друзями вступ, вони напилися, хтось закинувся наркотою, а потім… Звідки вони тільки взяли дівчину? Можливо це була одногрупниця? А може ще однокласниця зі школи? Вони взагалі були знайомі? Ці питання не давали мені спокою. Раз за разом я прокручував їх в голові й не міг вловити зв’язку.

Очі вже почали злипатися і я мимоволі схиливши голову заснув.

Прокинутися мене змусив чийсь дурнуватий сміх. Насилу розплющивши очі, я побачив пару трійку олухів з відділу боротьби з наркотиками.

- Що таке Матвійчику? Чекав поки мамця тебе розбудить?

- Що ви тут забули? – невдоволено пробурмотів я, потираючи обличчя.

- Нехай тебе це не хвилює. Ми прийшли не до тебе.

- Я ще раз питаю…

- Ой-ой-ой! Дивіться хлопці, хто у нас тут такий злий?? Що? Підеш дядечку на нас скаржитись?

Мій погляд вп’явся в папку, яку один з них тримав в руках.

- Навіщо вам приходити сюди? Та ще й з якимись документами?

- Так і бути. Передаси документи Бунько.

Не встиг я й слова сказати, як мені неначе собаці жбурнули папку в обличчя. Папірці вмить розлетілися по всьому кабінету.

- Ти що робиш?!

Всі насторожилися й почали перешіптуватися.

- Романе, це дійсно було зайвим…

- Мовчи! Чи що? Хочеш потакати цьому підлабузнику??

У відповідь чоловік опустив голову.

- Я ж бачу як ти аж до піни з рота заздриш мені – дивлячись прямо в очі Роману сказав я.

- Заздрити? Чому? У мене хоча б батьки живі.

Я не стримався і зірвався на цього покруча. Встигнувши добряче замахнутися я попав прямо у ніс.

- Козел! Думаєш, якщо дядько генерал, то він тебе врятує?!

Інші вже було почали витягувати його з кабінету, бо боялись що і їм зараз прилетить.

Я вже знав, що буде далі. Роман поскаржиться на мене капітану, а той скаже моєму дядьку поговорити зі мною. Одне й те саме.

- Цікаво, що там за документи вони принесли.

Зібравши все до купи, все-таки вдалося знайти щось цікаве.

- Так-так-так…

В документах вказувалося, що Олексій та його компанія вживали морфін. Тут залишається тільки два варіанти: або мати сама давала йому цей морфін під якимось приводом, або він сам виносив її лікарню.

Але для чого ця інформація Кирилу, якщо наша п’ята жертва – це журналіст? Навіщо йому ритися в минулих справах? Він теж щось шукає? Чи когось?

Двері кабінету раптом відчинилися.

- Микола Анатолійович я знаю, що це вже третя бійка з Івасюком, але він сам проситься!

Та це був не капітан. Серце раптом пришвидшилося, а дихання збилося. Переді мною стояла Вероніка з усмішкою на обличчі.

- Згодна, Івасюк той ще козел.

- Я… А чого ти прийшла?

- Знайшла дещо цікаве в крові журналіста. Це сильне снодійне. Перш ніж вбити його, хтось накачав чоловіка мідазоламом.

- Міда… Чим?

- Потужне снодійне. Дивно, що вбивця не попіклувався про такі дрібниці. Я чула, що він ідеально замітає за собою сліди?

- Так, це правда.

- У тебе проблеми з Івасюком?

- Що? Чому ти так думаєш?

- Ти щойно сказав, що втретє побився з ним.

- А, це… Дрібниці.

- Цей покидьок знову тебе діставав?

- Не зважай. Краще скажи мені, чи вільна ти сьогодні ввечері?

Не встигла Вероніка договорити, як в кабінет зайшов Кирило.

- О! Вероніко привіт!
Раптом побачивши його вона якось змінилась в обличчі. Її посмішка наче стала більше, а очі… Радісніше? Я намагався придивитися до кожної емоції, бо не вірив очам. Вероніка дивилась на Кирила по іншому. Це точно. Ревнощі загули в мені настільки сильно, що я, стиснувши щелепи, вилетів з кабінету, аби не наговорити дурниць.

Пришвидшивши крок, не помітив як зачепив когось по дорозі.

- Савченко! Ану стояти.

Від слів капітана я завмер немов воскова статуя.

- Третя бійка за місяць. Третя Савченко. – Підхопивши мене під руку прошипів він.

- Івасюк сам проситься. Хіба ви не знаєте, який він…

- Досить. Я вже попросив Вадима Олександровича з тобою серйозно поговорити.

- Я не малий хлопчик!

- Дійсно?? А поводишся зовсім інакше! Він вже чекає на тебе в кабінеті. Негайно.

Ніби це щось виправить. Не звернувши уваги на слова капітана, я помчався у справах. Треба було розпитати батьків Олексія більш детально про їхнього синочка. Можливо, вони розкажуть мені щось нове.

Приїхавши до будинку я спеціально поставив машину трохи далі, аби не привертати зайвої уваги та як тільки я підійшов до будинку, то побачив знайому машину. Де ж я її бачив? Раптом мене ніби громом вдарило. Це ж машина тієї журналістки-нишпорки! А вона що тут забула?!!

Підійшовши до дверей, я зазирнув у вікно. Ну нічого собі! Що я бачу?? Журналістка сидить разом з батьками Олексія і спокійно п’є чай?! Якого хріна?!

Подзвонивши у двері я став чекати. Раптом наші з нею погляди зустрілися і я побачив, як її волосся стало дибки. Двері мені відкрила жіночка сорока років.

- Хто ви?

Та я не встиг й слова сказати, як десь з-за кутка вилізла пацючка і заволала.

-А це мій наречений. Ну, той, про якого я вам розказувала.

Наречений?! Вона з дуба впала?! Та у відповідь на моє здивоване обличчя вона жестикулюючи попросила… Ні! Наказала! Підіграти їй.