Глава 2

Матвій

Мій прекрасний сон перервав будильник. Кожного ранку я прокидаюсь однаково: сигнал будильника, душ, одягання та ранкова пробіжка для підтримки форми. Ось і зараз так. Нічого нового.

Вийшовши з кімнати, я зупинився перед дзеркалом. Мій погляд впав на хвилясте, майже кучеряве, як у ягняти, волосся. Проте, цей безтурботний образ різко контрастував з очима - сірими, холодними, як лід. Вони завжди викликали в людях тривогу. Навіть один короткий погляд змушував інших відчувати напруження.

Під лівим оком ховався незначний, ледве помітний шрам, який завжди нагадував про жахливі події дитинства. Саме тоді я почав втрачати зір й моїми постійними супутниками стали окуляри, без них я ледве бачив. Однак вони залишалися вдома, коли я вирушав на пробіжку.

Як тільки я вибіг, то вдихнув свіже повітря на повні груди. Обожнюю бігати в такий час! Тебе зустрічають безлюдні вулиці, на яких максимум кого можна зустріти – це собачників.

Тиша вулиць й гул вітру створювали атмосферу спокою та умиротворення. Я вдихав повні груди свіжого повітря, відчуваючи себе вільним.

Раптом телефон починає дзвеніти. Це Кирило. Після смерті Максима він зайняв його посаду і ми здружилися. Зазвичай на роботі я намагаюся ні з ким не говорити, адже це ті люди, які не хочуть приймати мене в колектив й нарешті зрозуміти, що я працював так само день й ніч, щоб отримати місце старшого слідчого. Але де там! Легше сказати, що це дядько-генерал допоміг племіннику. Що б я не робив, всі мої заслуги приписували комусь іншому, а коли я протестував мені намагались закрити рота. Тому, я перестав бути ввічливим з людьми. Після того, як я отримав цю посаду з друзів залишились тільки Кирило. Він наче простіше ставився до життя! Навіть не дивлячись на те, що у нього така досить депресивна робота – бачити трупи майже щодня, він завжди намагався усміхатися й допомагати оточенню. Шкода, що таких людей зазвичай зжирають першими.

- Алло?                  

- У нас новий труп. Виїжджай.

- А адресу мені самому вгадувати потрібно?
- Це знову він. Тому ти знаєш куди їхати.

- Хто на цей раз?
- На місці розповім.

Пробіжку я все-таки не скасую, просто треба попередити інших слідчих, що затримаюсь на кілька хвилин.

І поки я це писав не дивлячись на дорогу, раптом відчув, що зіткнувся з чимось малим і пискливим.

-З дороги!

Це була собачниця. На асфальті калюжею розтікалася її кава з відкритого термосу, мабуть, через мене. Але що мені до того? Нехай би не стояла посеред дороги! Сховавши телефон, я пришвидшився, щоб не витрачати час на вибачення й наостанок почув «Козел!». Та мені не було діла до якоїсь там дівки.

Та біг перервався несподіваною зустріччю з асфальтом. А цей злорадний сміх став останньою краплею. Підвівшись, я зловив її погляд – вона стояла біля дерев, ховаючи усмішку за рукою. Якась прителепкувата разом зі своєю собакою.

Ранок був зіпсований. Ще й образ собачниці уперто крутився в моїй голові. Злий, як чорт, я прибув на місце злочину, де побачив натовп журналістів. Ненавиджу цих "шакалів"! Вони не розуміють, коли людям зле, і лізуть зі своїми дурними питаннями. Перекручують факти, шантажують. Одним словом — пацюки.

- Матвію! Нарешті!!

- Звідки тут журналісти?! Ще й так багато!

- Одна з наших машин привернула їхню увагу, і вони потягнулися за нею. Ці йолопи вирішили увімкнути сирену, хоча знали куди їдуть.

- Але навіщо вмикати сирену??

- Кажуть, хотіли, щоб їх пропустили.

- О п’ятій ранку?! Та тут же на дорогах ні душі!

- Ти надто погано знаєш наше місто.

- Добре. Що у нас з жертвою?

- Все те саме. Перерізане горло, ніяких слідів боротьби, жодних відбитків.

- Хто жертва?

- Чоловік. На вигляд років тридцять. Ми знайшли тільки його телефон, але там немає номера дружини чи родичів. Тільки колеги наскільки я зрозумів.

- А що за колеги?

- Не знаю, схоже на те, що він працював десь у видавництві, бо є номер редактора у телефоні.

- Журналіст?

- Можливо.

- Думаєш, він якось пов’язаний з минулими жертвами?

- Особисто я не бачу між ними ніякого зв’язку. Можливо, Вероніка знайде щось цікавеньке.

Вероніка. Її вигляд викликав у мені змішані почуття: тривогу та симпатію.

Довге руде волосся, недбалий хвіст, із якого вибивалися пасма, лише додавали їй чарівності. В ній було ідеально все. Очі, брови, губи, ніс. Її гарний макіяж. Доглянуті, коротенькі нігті, які змінювали колір кожний місяць, але при цьому не втрачали своєї привабливості. Тонкі руки, на яких виднілися татуювання з прихованим сенсом. Найголовніше – це браслет на лівій руці, який вона ніколи не знімала. Це був подарунок від її покійної бабусі, яка виховувала дівчину майже все дитинство.

Разом з охоронцями я намагався відігнати журналюг, щоб вони не затоптали місце злочину, як раптом мою увагу привернула маленька, худорлява постать, яка ледве не навшпиньках прокралася до трупа. Ще і, як на зло, всі зайняті або цими шакалами, або шукали сліди вбивці. Здавалося, ніхто крім мене не помітив її.

Я вже було зірвався з місця, і коли вона зняла з трупа простирадло хотів схопити її, як побачив наскільки вона була нажахана. Невже ніколи не бачила мертвих? Чи може це хтось кого вона не очікувала там знайти?

Та все ж потрібно було витягти цю допитливу журналістку звідти, бо якщо вона втече з фотографією жертви, нам усім дістанеться від керівництва.

Грубо смикнувши дівку за руку, я намагався відтягнути її від трупа, але вона наче прилипла до нього!

- Що ви тут робите?! – намагався докричатись до неї я, але вона ніби не чула мене.

Смикнувши її ще раз вона впала в багнюку поруч з трупом. Тільки цього мені ще не вистачало…

- Я ще раз питаю! Що ви тут робите?!

Нарешті з неї почали видавлюватись хоч якісь слова:

- Я Кароліна Мельник. Журналістка з видавництва «Імпульс»… Пишу репортаж. Мені треба коментар.