Глава 1

Мене розбудив телефонний дзвінок. Потерши очі та потягнувшись у теплому ліжечку, я нарешті дотягнулася до клятого смартфона. На екрані світилося ім’я нашої редакторки Вікторії. Терпіти не можу цю мимру!

Та все ж, глибоко видихнувши, я відповіла:

- Алло?                                                     

- Ну нарешті, Мельник! Я скільки повинна чекати?? Чи, може, хочеш сказати, що робота сама себе виконає??

- Не кричіть ви так! По-перше, зараз п’ята ранку, а робочий день у нас починається о восьмій, якщо я не помиляюсь.

- По-перше? Може, ще й по-друге хочеш сказати?? Ти ще мені тут ультиматуми будеш ставити?! Я давно тобі кажу, що якщо когось щось не влаштовує, вони пишуться на звільнення! Не переживай, ми швидко знайдемо тобі заміну.

- Не треба ніякої заміни. Що від мене вимагається?
- Взагалі-то, я хотіла подзвонити до Жижняка, але він взагалі слухавку не бере.

- Дивно… Це ж всього лише п’ята ранку, – з сарказмом промовила я.

- Мельник!                        

- Так-так! Я уважно слухаю.

- Потрібно поїхати на місце вбивства. Зробити репортаж, може, навіть вдасться взяти у когось інтерв’ю.

- Що за вбивство?

- Те, яке ми разом з поліцією розслідуємо вже майже пів року.

- Це щодо того маніяка?

- Менше розмов. Побачиш все на місці подій. Адресу скинула в повідомленні.

На цій прекрасній ноті вона нарешті кинула слухавку.

Ще раз потерши обличчя руками й остаточно прокинувшись, я пішла на кухню, де мене радісним гавкотінням зустрів Одін.

- Гей, друже! Ти голодний?

У відповідь пес радісно помахав хвостиком.

Я насипала йому в миску корм, а сама пішла приводити себе до ладу. Глянувши у дзеркало, я сумно зітхнула. Взагалі, я помітила, що почала зітхати все частіше й частіше.

Бліда шкіра, синці під очима, коротке каштанове волосся, яке ледве торкалося плечей і найголовніше - карі, майже чорні, як графіт, очі. Худорлява постать виглядала дещо жалюгідно, місцями випирали кістки, але моєю відмінною рисою залишалися тендітні плечі й витончені ключиці.

Прийнявши душ, я налила в термос кави й вийшла з песиком на ранкову прогулянку. Оскільки зараз зима, на вулицях доволі темно й сиро. Снігу в цьому році не випало й льоду немає, лише собачий холод. Так навіть краще.

Ми пройшлися звичайним маршрутом – лікарня, ще зачинені магазини й нарешті парк. Як інтроверту мені подобається, що о такій годині він пустує. Ніяких тобі малих, крикливих діточок, велосипедистів та бігунів.

Не встигла я додумати свої думки, як відчула, що в спину щось врізається. Точніше не щось, а хтось!

- З дороги! - крикнув мені грубий чоловічий голос й не встигла я зрозуміти що відбулося, як він побіг далі.

На асфальті лежав розкритий термос, з якого калюжою витікала моя кава.

- Козел!

Ось чому я не люблю цих бігунів. Вони ж навіть на дорогу не дивляться!

Пройшовшись з собакою парком, я ще декілька разів бачила того чоловіка і коли він гепнувся, не змогла втриматися від усмішки. Карма така мстива.

Прогулянку перервав дзвінок. Вікторія.

- Мельник! Я щось не бачу вас на місці злочину!! Зате дуже добре бачу сусідній телеканал!

- А ви попередили оператора? Чи мені самій їхати?

- Архипович хворіє, Бариляк у відпустці, а всі інші вже виїхали на свої точки, отож сама! І якомога швидше!!

- Добре, добре.

- Я не потерплю недбалість в роботі!

- Я зрозуміла вас, Вікторіє Романівно.

У відповідь на це вона кинула слухавку.

- Ну що, Одін? Побігли додому?

Пес знову гавкнув і покрутив хвостом. Він наче розумів все, що я йому кажу.

Всівшись за кермо і доїхавши до місця призначення, я побачила купу поліцейських та журналістів.

- Спокійно, Кароліно. У тебе все вийде. Не перший же день ти працюєш?

Вийшовши з машини, відчула непереборне бажання подивитися на жертву. Хоча й розуміла, що так не можна, цікавість брала верх. Обережно підійшовши, я швидко озирнулася, переконавшись, що нікого немає поблизу й відсунула край простирадла, яке вкривало тіло. Здригнувшись, моя рука відлетіла від трупа, як ошпарена. На мить серце зупинилося. Я наче впала у якусь безодню не відчуваючи навколишнього світу. Наче мене підняли високо в небо, а потім гепнули прямо на землю.

На очі навернулись сльози, а руки затряслися. Та не встигла я отямитись, як хтось грубо смикнув мене за руку і я впала в багнюку, але мені було байдуже хто мене смикав! Під простирадлом лежав Віктор. Мій колега та найкращий друг.

Повірити не можу!! Ми ж вчора з ним бачились… А сьогодні він лежить мертвий. Навіщо комусь знадобилося вбивати звичайного журналіста??!

- Я ще раз питаю! Що ви тут робите?! - кричав над вухом якийсь чоловік.

Механічно з мого рота почали виливатись слова:

- Я Кароліна Мельник. Журналістка з видавництва «Імпульс»… Треба репортаж.

- І у кого ж ти тут його збиралась брати?! У мерця?!

- Я… Я…

- Тупі журналюги! Невже вас не вчать, що тіла знімати заборонено?! Вам би лише шакалячий експрес запустити.

- Я…

- Ти! Ти! Що? Слів бракує, коли на гарячому хапають?!

Слова губилися самі собою. В голові наче туман, а замість думок - білий шум. До тями мене привів біль в руці, за яку, немов беркут, схопився чоловік.

- Відпустіть! Боляче ж!

- Відпустити? Я тебе відпущу тільки в камері пацючка!

Нарешті я поглянула на цього ненормального. Світле хвилясте волосся, окуляри, зелені очі, груба щетина і мускулисте тіло. Він дивився на мене з краплею ненависті й зневаги. Мені варто було зібратися й дати йому відсіч, але тіло… Нова жертва не давала мені спокою.

Раптом нашу чудову дискусію перервав інший чоловік:

- Матвію! Що тут відбувається?!

- Ось. Схопив ще одну журналюгу. Хотіла сфотографувати обличчя жертви.

- Це правда?

- Ні!! Я просто… Мені стало цікаво подивитись на жертву.