Розділ 23

Пройшло кілька днів. За цей час Вал більше не приходив до мене. Лише жінка, що приносила їжу, навідувала мене. Та я майже не їла. Від кардинальних змін в моєму житті, мені не те що їсти, мені і прокидатись зранку не хотілось. Перші дні я раділа, що Вал не з'являється і мене ніхто не турбує. Здавалось, що сидіти в кімнаті цілими днями, їсти і дивитись телевізор — це не найгірший сценарій, що міг би очікувати мене від найвпливовішого бандита в місті.

Та за кілька днів, стіни почали зводити мене з розуму. Телевізор набриднув. Навіть жінка, що приходила тричі на день щоб погодувати мене, дратувала своєю присутністю й жалісливими очима. Невже їй і справді шкода мене? Це вже навряд! Скоріш за все вона просто хоче втертися в довіру. Тільки навіщо це їй, поки не зрозуміло. Та й байдуже. Не збираюсь я з нею дружбу водити і довіряти в цьому будинку нікому не можна.

Полудневе сонце яскраво сяяло на вулиці. Я стояла біля вікна й сумно споглядала як вітерець легенько колише листя. Як же мені хотілось зараз опинитись там, вдихнути свіжого повітря, відчути на собі дотик вітру.

Почувся стукіт в двері, після чого вони відчинились. Я навіть не обернулась і продовжувала дивитись в вікно. За минулі дні я вже вивчила як саме стукає ця жінка, тож була переконана, що це саме вона. До того ж, крім неї мене більше ніхто не турбував.

- Ви знову нічого не їли... - розчаровано промовляє вона, помітивши їжу на таці, до якої я навіть не доторкнулась.

Я здивовано обертаюсь. Адже це перший раз, коли вона зі мною заговорила за довгий період часу.

- Я хочу на свіже повітря, - дратівливо промовляю, ігноруючи її зауваження.

- Вибачте, я нічим не можу допомогти, - винувато відповідає.

В її очах сум і турбота, і я одразу ж картаю себе за грубий тон, яким до неї мовила. Не дивлячись на те становище, в якому я опинилась, вона чи не єдина в цьому домі, хто відноситься до мене як до особистості, а не власності господаря будинку.

- Це ви мене вибачте, - опускаю очі, - просто я вже божеволію в цій кімнаті...

- Розумію, - співчутливо промовляє і додає, - як вас звати?

- Аліна, і краще на “ти”. Бо я незручно себе почуваю, коли люди старші за мене звертаються на “ви”.

- Добре, я Тетяна, хатня робітниця в цьому будинку.

- Приємно познайомитись, - промовляю, ледь всміхнувшись.

Вона всміхається у відповідь, але двері розчиняються і охоронець, питально дивиться на нас.

- Все нормально? - питає, звертаючись до жінки.

- Так. Ми просто розмовляли, - промовляє вона.

- Тетяно, вас просили лише принести їжу, - зауважує суворим тоном.

- Та годі тобі, Мирон, - зітхає жінка, - бідна дівчинка вже кілька днів тут сидить. Я переживаю за нашу гостю.

Вона повертає погляд на мене і співчутливо дивиться мені в очі. А в мене закралась надія, що їй дійсно вдасться вмовити цього Мирона хоча б на якийсь час не залишати мене знов на самоті. Але його важко переконати.

- Ви виконуєте свою роботу, я - свою, - суворо відказує, ширше розчиняючи двері.

Жінка розуміє натяк, що їй вже час йти. Лише роздратовано цокає і забирає тацю з їжею, що приносила зранку. На порозі вона обертається до мене і промовляє:

- Я поговорю з Валерієм Олександровичем щодо твого прохання.

Я на мить гублюсь, а потім розумію значення її слів. Сподіваюсь, я правильно її зрозуміла і вона попросить Вала випускати мене на вулицю. Хочеться вірити, що все вдасться...

Якийсь абсурд! Ще тиждень тому я з захватом очікувала приїзду в рідне місто і часу, сповненому веселощами і пригодами, що очікували мене. А зараз радію шансу, що мені вдасться вийти на вулицю хоча б на короткий час.

Виходячи за двері жінка кидає докірливий погляд на Мирона і йде геть. Він проводжає її поглядом і зачиняє двері. Я знов залишаюсь одна. Стає сумно і порожньо.

День добігає кінця. Прямую в душ. Довго стою під гарячими струменями. Огортаю себе рушником і виходжу в кімнату. Але як тільки бачу Вала, що стоїть біля вікна, хапаюсь за рушник, аби не впав з грудей.

Він обертається, дивиться на мене й задоволено всміхається. Помічаю, що його брова набагато краще ніж була раніше. Але не це мене зараз бентежить. Я ошелешена його появою, тому гнівно промовляю:

- Що ти тут робиш?

- Живу, - ковзає своїм допитливим поглядом по тілу, - це мій дім. Забула?

- Хотіла б забути, та ти не даєш! - невдоволено бурмочу і йду за халатом, що лежить на ліжку.

- Ти за дні поки мене не було, сміливості набралась? - роздратовано питає.

Я проходжу повз нього щоб взяти халат і накинути на себе. Та не встигаю я дотягнутись до нього, як Вал хапає мене за руку і не відпускає.

Я невдоволено дивлюсь на долоню, якою він тримає мене. Він робить крок ближче і я піднімаю очі. Зустрічаюсь з яскравими смарагдовими очима, в яких грає полум'я. Мені здається, що він володіє гіпнозом. Бо кожного разу, коли я зустрічаюсь з цим зеленим поглядом, я не здатна контролювати свої почуття. Не здатна управляти собою. Так відбувається і зараз. Я уважно дивлюсь на нього і не рухаюсь. Він торкається рушника між грудей. Саме там де я зав'язала його. Я протягую руку аби втримати вузол, але Вал хапає моє зап'ястя і опускає руку вниз. Він вправно розв'язує вузол на грудях і рушник падає під ноги. Я стою перед ним цілком гола. І ледь ковтаю слину, щоб змочити пересохле горло. Його очі опускаються нижче і досліджують моє тіло. Хочеться прикритись, але здатність рухатись кудись зникла. Я мовчки споглядаю за його обличчям і намагаюсь вгадати його думки. Під його поглядом шкіра починає палати. І щось тягнуче й розпусне розливається внизу живота.

Я знаю що це все неправильно. Мені варто було б прикритись і всадити йому ляпаса, натомість я уважно слідкую за його реакцією.

- Хочеш допомогти батькові відпрацювати борг? - його погляд повертається до мого обличчя.

А для мене його слова наче відро холодної води. Я приходжу до тями. Серце починає вистукувати наче скажене. Я вже здогадуюсь, що він має на увазі під цим “відпрацювати”. Все зрозуміло наче білий день. Я стою перед ним гола і він питає чи готова я продати йому своє тіло.