Розділ 22

Наступний день проходить тихо і спокійно. Мене майже ніхто не турбує, і я самотньо міряю кімнату кроками. А все тому, що цілий день мої думки лише навколо Вала. Тисячу разів я прокручувала в голові вчорашній вечір. Мені варто було відштовхнути його і відмовити в поцілунку. Я переконувала себе, що повинна була так зробити... але не зробила. І усвідомлення того, що мені сподобався цей поцілунок лякало і напружувало кожну клітинку мого тіла.

День добігав кінця. Сонце вже майже сіло за обрій. Я споглядала за вечірнім сяйвом зі свого вікна, що тільки й дозволяло мені орієнтуватись в часі.

Ворота маєтку розчинились, привернувши мою увагу. Темний позашляховик заїхав на подвір'я. Я не мала жодного сумніву хто знаходиться за кермом, адже цю машину я не зможу переплутати ні з чиєю іншою.

Зупинившись, фари машини вимкнулись і водійські дверцята відкрились. Вал не поспішав виходити з машини, але коли він спробував встати ногами на землю, його похитнуло і мені це здалось дивним. Його рухи були повільними й обережними, зовсім не такими як завжди. Спочатку мені здалось, що він напідпитку. Але він впевнено і зосереджено рухався, чим змусив мене засумніватись в своїх підозрах. Лише коли він повернувся в мою сторону боком я помітила кров на його скроні. Тьмяне вуличне освітлення не дозволяло добре розгледіти його обличчя, але той факт, що то була кров, був беззаперечним. От тільки невідомо його чи чиясь...

Повільною ходою він попрямував до будинку. А всередині мене прокинулась допитливість. Рвучкими кроками я міряла кімнату. Де він був? Що з ним сталось? Питання невпинно штурмували мою свідомість. І як би я не сварила себе за завзятий інтерес до свого викрадача, все ж не могла припинити думати про нього.

Раптом за дверима пролунав гуркіт, ніби впало щось важке. Я здригнулась від гучного звуку. Підійшовши до дверей я прислухалась, але тепер будинок знову оповила тиша. Обережно торкнувшись ручки дверцят я потягнула їх на себе. Вони були відчинені. І тут я згадала, що коли Тетяна приносила мені вечерю, я не побачила охоронця за дверима, що завжди закривав мої двері на замок, після того як жінка доставляла мені їжу.

Крадькома визирнувши в коридор, я помітила, що нікого навкруги немає. Це точно не найкращий задум - виходити з кімнати, але й сидіти всередині, коли маю таку нагоду звільнитись зі своєї клітки, я пропустити не могла. Природня цікавість змусила мене вийти з кімнати і піти вздовж коридору, шукаючи джерело шуму, що наполохало мене. Сподіваюсь я не пожалкую про це.

Підходжу до сходів, що ведуть на перший поверх. Ще раз оглядаюсь навкруги. Намагаюсь рухатись якомога тихіше, спускаючись сходами. Вітальню освітлює тьмяне світло, а я тільки зараз маю змогу розгледіти кімнату через яку мене вели, проводжаючи до спальні, яка стала моєю в'язницею. Кімната гарна, і на диво затишна. Зовсім нетипова для бандитського лігва.

Коли мій погляд падає на диван, я помічаю тіло, що розслаблено лежить на ньому. Він лежить на високій подушці спиною до мене і я не бачу його обличчя, але не маю жодного сумніву що це Вал.

Це здається абсурдною і безглуздою ідеєю підійти до нього, але я не можу стриматись. Краще б мені розвернутись і повернутись в кімнату. Чи взагалі пошукати шляхи порятунку з цього будинку. Але в уяві виринає його втомлений погляд, садна і сліди крові на обличчі. Думка про те, що йому потрібна допомога не дає мені спокою.

“Та щоб тебе...” - сварю сама себе за наївність і співчуття.

Спускаюсь сходами і підходжу до дивану, представши перед його обличчям. На його скроні кров. Брова припухла і з неї сочиться кров. Ця картина мене лякає. Але мій погляд зустрічається з його палкими смарагдовими очима:

- Як ти вийшла? - промовляє рівним тоном, що змушує напружитись все моє тіло.

- Я... двері були відчинені...

Він на мить задумується, а потім продовжує:

- Май на увазі, надворі купа охорони. Тож втекти не вдасться.

Кидаю погляд на вхідні двері, наче намагаюсь переконатись, що він говорить правду. Але я в цьому не сумніваюсь. Цілий день я споглядала зі свого вікна як охорона блукає подвір'ям. І хоча здавалось, що свобода близько, вона все одно далеко. Я не зможу втекти, навіть якщо спробую. Бо ризикую не тільки собою, але й своїми рідними. Опускаю погляд, ніби прощаючись з думкою спробувати втекти. І помічаю на собі уважний погляд, що намагається прочитати думки.

Мою увагу знов привертає розбита брів. Вал дивиться мовчки на мене і не рухається. Мене бентежить його стан. Він втомлений і навіть змучений.

Тиша в кімнаті дзвенить в вухах. А його увага лише бентежить мене ще більше.

- В тебе є аптечка? - питаю і тут же картаю себе, хіба це повинно мене хвилювати?

Його обличчя не змінилось, але в погляді я прочитала здивування. Та що там казати, я й сама дивуюсь своїм поривам.

- Подивись в верхній шухляді, - насилу показує рукою на шафу позаду мене.

Я розвертаюсь і прямую до неї. Відкриваю шухляду і дивуюсь асортименту. Адже тут є все, щоб загоювати рани і робити перев'язки. А бинтів і еластичних стрічок стільки, що можна було б замотати не одну мумію. Схоже в цьому домі це дійсно необхідно.

Я беру все потрібне і розвертаюсь. Помічаю на собі уважний погляд, від якого ніяковію. Ховаю очі, аби не зустрічатись з його пронизливим поглядом. Я розумію, що не правильно. Не нормально піклуватись про свого викрадача, але не можу нічого зробити. Кинути його напризволяще я теж не можу, хоча й рана несерйозна.

Я підходжу ближче до нього і він лягає на бік, звільнивши місце поруч з собою. Я розумію натяк і сідаю. Боком відчуваю жар його тіла, але скидаю з себе п'янку оману, що сковує тіло і тягнусь до антисептика.

Я намагаюсь ховати очі деінде щоб не зустрічатись з манливим зеленим поглядом, що притягує до себе. Та це виходить лише до того моменту, як я починаю промивати його рану. Торкаючись понівеченої шкіри, я відчуваю на собі уважний погляд. Червонію від нього. Такого зацікавленого і захопливого. Здається він і кліпати очима забуває, роздивляючись мене.