Розділ 20

Вал

Міцний алкоголь розтікається стравоходом, притупляючи втому і оголюючи почуття. День виявився напруженим і складним, але найгірше відбулось вранці. Я ніяк не очікував, що зустріну Мишку в брудному фургоні своїх охоронців.

Я тримаю все місто. Контролюю всі грошові потоки, що входять і виходять з нього. І в місті достатньо тих, хто мені щось винен — послугу, інформацію, гроші... це якийсь жарт долі, що саме батько Мишки виявився моїм найбільшим боржником.

Роблю ще один ковток. Хмм... Чому мене це так турбує?

Мої хлопці мали пригрозити йому, аби не забував що винен мені. Та коли вони повідомили, що з'явилась його дочка, вирішив, що як тільки я заберу дівку на пару днів, батько знайде гроші набагато швидше. До того ж, була ідея відправити її до борделю Антона, аби там відпрацьовувала борг батька. Та як тільки зустрівся зі знайомими блакитними очима, подібні думки одразу відпали.

Чимось вона запала мені... ще з нашої першої зустрічі... може тим, що не вішається на шию і не розставляє ноги від одного лише мого наказу? До таких як вона я не звик. Тому й не очікував, що вона здатна відмовити мені. Як правило, мене знають всі в цьому місті. І кожна дівиця аж пищить, аби на неї глянув. Тому під час нашої першої зустрічі з Мишкою поводив себе так само, як і з усіма. Побачив. Сподобалась. Взяв... та ні, її я так і не взяв! І від цього внутрішнє невдоволення лише зростає.

Роблю ще один ковток. Допиваю віскі. Склянка вже пуста. Тягнусь до пляшки, що стоїть поруч. Наливаю половину склянки й залишаю на столі. Стомлено видихаю. Відштовхуюсь, розслабивши спину на шкіряному кріслі.

Знов в уяві її величезні і полохливі, як у оленяти, очі. Щось вона занадто сильно на мене впливає. Погано впливає. Ламає мене. Безжально. Навіть з Антоном, своїм надійним партнером посварився через неї... де таке видно було, щоб через дівку бізнес від загрозу ставити?

Ще один ковток. Та замість того, щоб алкоголь змушував забути про неї, я стаю аж занадто емоційним. І думки плавно перетікають у фантазії. Лютую. Не подобаюсь собі таким. Треба думати про справи, а я думаю про неї... Та для чого вона мені треба?! Жінки створені лише задля втіхи, щоб розслабитись й отримати задоволення.

Та з того моменту як зустрів Мишку, не можу викинути її з голови. Навіть Тіна вчора не змогла впоратись з моїм напруженням. А вона в цьому майстер. Та й тут з'явилась Мишка в будинку Антона і не дала спустити пар. При одному лише погляді на неї, дотики Тіни стали нецікаві й одноманітні. До того ж, побачити цю неприборкану в борделі Антона я ніяк не очікував. Все місто знає, якого типу дівчата приходять на вечірки до нього — ласі до грошей і наркотиків. Заради кількох зайвих купюр вони виконають будь-яке бажання. А от якого дідька Мишка там з'явилась, я так і не зрозумів. Але судячи з нашої вчорашньої розмови, вона й гадки не мала куди потрапила. Ще й переживала за свою подругу, яка там постійно “працює”. Звідки вона така наївна взялась? Чи вона лише вдає з себе невинну простоту?

Осушую чергову склянку. Цікавість і бажання побачити її змушує підвестись з-за столу. Втома пройшла, думки про справи теж, а от вона ніяк не хоче зникати з голови. Навпаки. Наполегливо крутиться в думках, розбурхуючи моє бажання.

Виходжу з кабінету. Прямую до її кімнати. Біля дверей стоїть охоронець, якого залишив тут про всяк випадок.

- Вільний, - промовляю до нього.

Він лише покірно киває і залишає мене самого в коридорі. Проводжаю його поглядом, ніби не хочу щоб хтось бачив як я заходжу до неї. Але одразу ж сварю себе. Чого б це? Я в себе вдома, що хочу те й роблю!

Відкриваю замок. Хапаюсь за ручку дверей і рвучко відкриваю їх. В кімнаті горить настільна лампа, що тьмяно освітлює все навколо. Дівчина сидить на ліжку. Судячи з розгубленого погляду, вона спала до цього.

Зустрічаюсь з блакитними очима, що налякано дивляться на мене. Проходжу в кімнату. Вона така тендітна... сидить нерухомо... і здається навіть дихати боїться. Вдивляється в мене з неприкритим жахом. Тендітні риси обличчя роблять її вигляд ще більш невинним. Пухкі вуста манять своєю рум'яністю. Біляве волосся неслухняно розсипалось по тендітних плечах. Вона так само чуттєва і витончена, якою я зустрів її вперше. Але в очах виклик. І я розумію, що її невинність — це лише гарна картинка. Вона не з тих, хто покірно виконуватиме всі мої забаганки... хмм… тим то й цікавіше буде її підкорювати.

Стою біля ліжка і продовжую її розглядати. Вона з острахом натягує на себе ковдру, намагаючись закритись від мене. В очах жах, що лише зростає. І від цього якось неприємно всередині. Але чому?

Раніше мені завжди подобалось бачити страх в очах інших. Це відчуття влади не порівняти ні з чим. Та з нею щось не так. Споглядаючи її наполохане обличчя, мені стає огидно від самого себе. Це відчуття змушує опустити погляд. Бачити цей страх в її очах неприємно і бридко. Сідаю на крісло навпроти ліжка. Погляд падає на пляшку віскі, що взяв з собою.

- Будеш? - питаю, простягаючи пляшку їй.

- Ні, - несміливо відповідає.

Знову німе мовчання між нами. Це напружує. Роблю ковток міцного алкоголю, що, здається, більше не п'янить. Знов зустрічаюсь з її зацікавленими очима, що слідкують за кожним моїм рухом. Все так само боїться. Це починає дратувати.

- Ти мене боїшся? - навіщо питаю очевидні речі не розумію, але мовчання в кімнаті напружує ще більше ніж безглузді питання.

Вона відводить погляд. Мовчить. Я дратуюсь ще більше.

- То ти кажеш, що готова на все заради свого батька?! - не зводжу очей з неї, а вона й досі розглядає ковдру, наче їй гидко на мене дивитись.

Знов мовчить. Та що ж це таке? Всередині здіймається такий ураган, що хочеться схопити її і струхнути, аби позбавити цієї німої сцени.

- Мишко! - суворо гарчу, показуючи своє невдоволення.

Нарешті вона підіймає свої очі на мене. В них щось змінилось. Ненависть... о, я добре знаю це відчуття. Мене багато хто ненавидить, але слова проти ніхто сказати не наважується. Та ця дівчина дивує чи то хоробрістю, чи то дурістю, відповідаючи грубим тоном тому, від кого залежить її життя: