Розділ 19

Мене привели на другий поверх будинку й залишили в невеличкій кімнаті, схожій на спальню. Я не дуже добре розумію що зі мною відбувається, бо не відчуваю нічого, окрім страху і приреченості. Ці чоловіки не зводять з мене очей і я розумію, що не маю жодних шансів на втечу.

Мене завели в спальню, і залишили на самоті. Коли замок за спиною клацнув, я відчула себе в пастці. Сльози новою хвилею покотились по щоках. Крізь затуманений погляд йду до ліжка й падаю на нього. Занурюю обличчя в подушку й не можу стримати істерику. Хочеться кричати, вити... хочеться розчинитися в повітрі і не відчувати нічого... Що ж тепер зі мною буде? Цим кровожерливим бандитам не відомо нічого людяного. Я бачила що вони зробили з батьком. А що може очікувати мене, я навіть боюсь уявити. Ніхто мене тут не врятує, і можливо навіть не почує...

Сльози душать. Розумію, що батько не зможе знайти таку велику суму грошей якнайшвидше, аби викупити мене і забрати додому. І це лише питання часу коли його знову схоплять і будуть бити та знущатись над ним. Я тільки відтягнула час для батька щоб він спробував знайти гроші та повернути борг. Хочеться вірити, що він їх знайде. Хочеться... але віриться слабо. Тоді залишається план Б. Я сподіваюсь, що він втече разом з мамою, аби ці нелюди їх не знайшли. Інакше... всіх нас чекає дуже сумний кінець.

Кілька годин в роздумах розривають серце на шматки. Чим більше думаю, тим більше плачу, але все має властивість закінчуватись. І мої сльози - не виключення. Лежу і вдивляюсь в білу стіну навпроти ліжка, голова гуде і мене накриває сонна омана.

Не знаю скільки я спала, але мене розбудив тихенький стукіт в двері. Я розгублено підхопилась з ліжка і спрямувала свій погляд на вхід до кімнати. Не розумію, навіщо стукати, якщо самі мене й зачинили.

Мить і дверний замок клацає. Двері відчиняються й усміхнена жіночка років п'ятдесяти несміливо заходить всередину.

- Вибачте, що турбую, - вона несе в руках тацю з їжею і кімната одразу ж наповнюється ароматами, - Валерій Олександрович просив занести вам вечерю.

Я з острахом дивлюсь на неї. Зовсім не очікувала подібного відношення. Жіночка обережно ставить тацю на комод, намагаючись не дивитись на мене. Але її погляд весь час проситься зустрітись з моїм. Коли чую про вечерю, повертаю голову до вікна, на вулиці темніє. Повертаю погляд на жінку. Вона стоїть біля дверей. Коли наші погляди зустрічаються, вона додає:

- В шафі знайдете рушники і білизну. Є щось, чим я можу вам допомогти?

В мене не вкладається в голові все, що відбуватися. Спочатку люди Вала б'ють мого батька, закривають мене в кімнаті як бранку. А тепер мила жіночка піклується про мене, наче про дорогу гостю. Всередині виникає обурення і я відповідаю їй:

- Є. Можете мене випустити звідси?

Вона губиться на мить. Та потім робить жалісливий вид обличчя, наче їй дійсно мене шкода:

- Вибачте, нажаль, я в цьому безсила, - вона коротко відповідає й прямує до дверей.

Коли вона розчиняє двері, я бачу на порозі охоронця, того самого, що притягнув мене в цю кімнату. Він лише кидає на мене погрозливий погляд, нагадуючи, що не варто живити марних сподівань щодо звільнення.

Двері за жінкою зачиняються і я знову залишаюсь одна. Але це навіть на краще. В мене немає жодного бажання спілкуватись з будь-ким з цього будинку. Хочу лише вибратись звідси якнайшвидше.

Підводжусь з ліжка і прямую до таці наповненої смачною вечерею — риба, булгур, овочі, соуси, якийсь сік. Непогана вечеря як для заручниці.

Та й взагалі я очікувала, що мене прикують до батареї в брудному підвалі, як це буває в фільмах. Натомість мене зачинили в розкішній спальні, ще й годують так ніби піклуються про моє здоров'я.

Але їсти мені зовсім не хочеться. Розвертаюсь й підходжу до вікна. На вулиці майже стемніло. Лише кілька тьмяних ліхтарів освітлюють подвір'я. Мені не видно чи є поруч якісь будинки, адже за високим парканом — лише темрява. Та судячи з того, що там не видно жодного натяку на освітлення, то скоріш за все, "моя в'язниця" знаходиться подалі від сторонніх очей.

Звичайно, для того щоб викрадати чи катувати людей свідки не потрібні. Не здивуюсь якщо ми знаходимось десь на околицях Бердянська. Хоча, пригадуючи дорогу до цього будинку, фургон їхав зовсім недовго. Отже за межі міста ми не виїжджали.

Вдивляюсь в вікно, оглядаючи двір. Моя спальня знаходиться на другому поверсі. Перший мій порив — відкрити вікно і спробувати втекти, але здоровий глузд спиняє. Нічого не зміниться від моєї втечі, стане тільки гірше. Ці бандити знають де розташоване кафе, можливо знають адресу батьків... принаймні де я живу Вал знає. Мені потрібно виграти час і сподіватись, що батько або знайде гроші, або втече з міста. Тоді і про власну втечу можна думати. Хоча... невідомо скільки мені ще залишилось жити... можливо цим планам не дано статися.

Гірко зітхаю і повертаюсь в ліжко. Скручуюсь і накриваю себе ковдрою. Мрію заснути і прокинутись в іншому місці. Мозок просто відмовляється вірити в реальність. Єдине, про що я мрію — це опинитись вдома, ніби цього жаху і не було зі мною. Заплющую очі і свідомість тікає подалі звідси. Переносить мене на берег моря. Маленькі хвилі розбиваються об берег і заспокоюють своїм шелестом. Тільки це й вгамовує смуток в душі та занурює мене в сон.