Розділ 18

Його голос пробирає до кісток. Я вдивляюсь в його обличчя, сподіваючись що мені привиділось. Але ж ні. Він нікуди не розчиняється. Впевнено стоїть, зухвало розглядаючи мене. Його руки в кишенях. Ноги широко розставлені. Все його тіло говорить, що він господар ситуації. І ніхто з присутніх навіть не сумнівається в цьому. Тепер я розумію, що бос, до якого нас везли - це Вал. Саме йому батько винен гроші.

- Валерію, я прошу вас! Відпустіть мою доньку! Вона ні в чому не винна! Вона навіть нічого не знала про гроші... - тато промовляє хриплим голосом, з острахом дивлячись на суворий вираз обличчя Вала.

Той же навіть не звертає увагу на батька, лише пропалює мене своїми темними очима. Вони ковзають по моєму обличчю і тілу, залишаючи невидимі липкі сліди. Я осмикую сарафан, що задерся занадто високо, оголяючи мої ноги. Від цього Вал лише зухвало всміхається. І в мене не залишається жодного сумніву щодо розпусності його думок.

Тіло стискає паніка. Така сама, як і під час нашої першої зустрічі. Я пам'ятаю, що цього чоловіка не хвилюють чиїсь бажання і заборони. Якщо він чогось хоче, він це бере, і навіть не питає. Але в під'їзді я мала хоч якісь шанси на порятунок, тепер я взагалі не знаю де знаходжусь. Але судячи з того, як Вал і його кремезні бандити розслаблено себе почувають, стоячи перед фургоном, їх навіть не турбує те, що хтось може побачити полонених в їхньому фургоні.

- Я обіцяю, що поверну все до копійки... - продовжує напруженим голосом батько.

- Досить! - грайливість Вала зникає і він жорстко обриває недомовлені слова батька, той вмить замовкає, - на що ти готова щоб врятувати батька?

Його питання застрягає в грудях і не дає дихати. Мені все важче й важче знаходитись під його гострим поглядом. Здається це якийсь кошмарний сон. Я хочу заплющити очі і прокинутись в своєму ліжку. Стискаю долоні до болі і розумію, що це не страшний сон, а жахлива реальність.

Вал мовчки очікує на мою відповідь. Та я не можу нічого вимовити, слова застрягають в горлі. Що я маю відповісти йому?

- Вона ще зовсім дитина, - додає батько, намагаючись мене захистити.

- Я не тебе питав! - Вал рвучко гримнув на батька, і одразу ж повернув свою увагу на мене, - Мишко, я слухаю.

Від його гарчання мені стало страшно. Я лише ще раз розгублено подивилась на понівечене обличчя батька, заглянула в його нажахані очі. Він ніби благав мене не відповідати. Я й сама розуміла, що своєю відповіддю підпишу собі вирок. Та іншого вибору в мене не було. Я не могла навіть допустити думки, що ці злочинці будуть продовжувати завдавати йому болю. Не могла дозволити, щоб вони знущались над ним чи, взагалі, вбили. На очах виступили сльози від приреченості своєї долі. Але я зціпила зуби, аби не показувати свій розпач батькові. І в наступну мить промовила те, за що, мабуть буду ненавидіти себе вічність:

- На все!

Батько з острахом вхопився в мою руку. Так міцно, ніби боявся що я зникну. І я не витримала. Сльози бризнули з очей. Батько ще благав про щось викрадачів, та я вже не чула що він говорив. Вони ж непохитно стояли біля машини. Один з них заліз в фургон і схопив мене за руки. Він потягнув мене з машини. Батько намагався втримати мене, але марно. В нього було мало сил, аби протистояти цим бандитам, а я вже прийняла свою жахливу участь. Принаймні при батькові мені не хотілось показувати, наскільки я нещасна зараз.

Тато спробував вилізти за мною з машини, але Вал одним різким рухом закрив дверцята перед його обличчям.

- Що з ним буде? - тепер коли не бачу батькових очей, мені вже не сила втримати емоції. Сльози водоспадом ллються з очей, поки здоровань тримає мене за плечі.

- Не вбивайся так, - байдуже промовляє Вал, копаючись в своєму телефоні, - буде працювати щоб віддати борг. А ти тепер його завдаток. Коли віддасть борг, тоді і повернешся до татуся.

Він кидає зухвалий погляд на мене, а потім прикладає телефон до вуха і відходить осторонь, аби ніхто не чув його розмови.

Машина, в якій знаходиться батько від'їжджає і я ледь не падаю на коліна. Лише міцні руки кремезного бандита, що стоїть позаду, тримають мене на землі. Сльози нестримно течуть з очей, застеляючи все перед собою. Та чоловік струшує мене й штовхає до будинку. Один з людей Вала йде попереду, в той час як двоє інших - позаду мене. Я йду наче на страту. А як це інакше назвати? Сама погодилась... сама віддала себе в лапи звіра. Не знаю що мене очікує, але навряд чи щось хороше.

Та я не шкодую про своє рушення. Сподіваюсь, що Вал виконає обіцянку і більше не скривдить батька. Заради нього, заради мами, заради своєї сім'ї я дійсно згодна на все. Яким би жахливим це “все” не було.