Розділ 17

Холодна шорстка підлога дряпає шкіру на ногах як тільки машина починає рухатись. Крізь щілини старого і брудного фургону денне світло ледь проникає всередину і я даю своєму зору кілька секунд аби пристосуватись до темряви. Але як тільки бачу поряд з собою силует батька, що нерухомо лежить на підлозі, одразу ж кидаюсь до нього, намагаючись привести до тями.

Звук гучного двигуна закладав вуха. Але я намагалась говорити якомога голосніше, аби батько мене почув. Та це мало допомагало. Я почала панічно трусити обм'якле тіло, аби розбудити його. Через кілька хвилин він почав відкривати очі.

- Аліно... це ти? - промовляє хриплим голосом.

Я міцно обіймаю його й полегшено зітхаю, радіючи тому, що він живий.

- Так, тату, - не можу стримати сліз, розглядаючи його садна, - що вони з тобою зробили?

- Доню, тікай... - в нього так мало сил, що навіть розмовляти йому важко.

- Я тебе не кину, - відмовляю, витираючи підступні сльози, - тату, хто вони? Що їм від тебе треба?

- Ох... - зітхає, коли я допомагаю йому підвестись.

Він сідає, спираючись на стінку автомобіля. Підіймає на мене очі. Помічаю, що права частина обличчя опухла. Око ледь відкривається й батько спльовує кров на підлогу.

- Аліно, я винен їм гроші...

- Які гроші? - намагаюсь хоч щось зрозуміти, - скільки?

- Триста тисяч.

Від його слів сідаю поруч. Беру його за руку й заглядаю у втомлені очі:

- Тату, давай ми продамо кафе, машину, можна ще й квартиру продати... - мій мозок старанно шукає шляхи вирішення проблеми.

- Цього не вистачить, - зітхає.

- Чому? Кафе коштує приблизно...

- Я винен їм триста тисяч доларів, - обриває мої слова батько.

В мене ледь не темніє перед очима. Не вірю своїм вухам, тому питаю ще раз:

- Доларів?

- Так...

Кілька хвилин сиджу мовчки і розумію, що якщо ми навіть продамо все, що маємо, цих грошей не вистачить навіть на половину тієї суми, що батько завинив.

- Але навіщо тобі знадобилось так багато? - порушую тишу між нами.

- Доню, я такий дурень... - сумно зітхає, - До мене якось прийшов старий друг. Він розказував, що вже багато років живе в Києві, має мережу ресторанів й хоче відкрити один в нашому місті. Я наслухався його казок про успішний бізнес і повірив, навіть не підозрюючи що мене хочуть ошукати.

Він на мить зупинився. Я бачила, що йому важко було розповідати, але він продовжив:

- Він запропонував мені стати співвласником, що буде на місці керувати закладом. Але треба було вкластись. Оскільки ресторан мав бути вишуканим, то і вкласти в нього треба було немало. А таких грошей в мене не було. Та і жоден банк не давав мені кредит таких розмірів. Тому я вирішив попросити в місцевого бізнесмена, за сумісництвом, головного бандита в місті. Коли ж я передав другові гроші, він сказав що їде в Київ, аби почати оформлення, але після цього він зник...

Від його розповіді пересихає в горлі. Мій батько завжди був відкритий до нових бізнес-ідей і не боявся ризикувати... але щоб так ризикнути... це було навіть для нього занадто, і як виявляється небезпечно. Не розумію як він зміг довіритись якомусь другові, якого не бачив багато років. Але звинувачувати його в наївності не можу. Як тільки дивлюсь на його понівечене обличчя, сліди крові, що запеклась на вустах, серце розривається на шматки. Мені так прикро, що мене не було поруч з батьком, коли він приймав таке ризиковане рішення. Мені так боляче від того, що я нічим не могла зарадити, бо навіть і не знала про подібні плани батьків. А тепер... розумію, що нічого не вдієш.

- Тату... - розчаровано зітхаю і більше не знаходжу слів для нього.

Тепер в голові все вимальовується в ясну картину. Розпач накриває з головою. Я розумію, що нам ніде взяти таких грошей, аби розплатитись з бандитами, хіба що йти до інших бандитів. Але це можливо лише за можливості вибратись звідси живими.

- Доню, пробач, це все через мене, - на його очах сльози.

Я не можу втриматись й сама починаю плакати, загортаючи його в свої обійми. Пригортаю його понівечене тіло, і навіть боюсь подумати що тепер з нами буде.

Машина зупиняється і ми не падаємо на підлогу, лише завдяки тому, що тримаємось один за одного. Ми обоє в очікуванні. Шкірою пробігає мороз, і я відчуваю як шалено починає вистукувати серце. Чую як гупають кілька дверцят машин. Після чого важкі кроки прямують до дверей фургону. Ми з батьком дивимось на них, міцно тримаючись за руки.

Коли дверцята відчиняються, яскраве сонце вдаряє в очі. Я примружуюсь, але намагаюсь розгледіти хто стоїть переді мною, натомість бачу лише кілька кремезних силуетів. Один з них стоїть поперед усіх і майже затуляє собою вихід з машини. Та за мить лунає знайомий низький голос, що перехоплює дихання й змушує моє серце калатати ще швидше:

- Привіт, Мишко!