Розділ 16

Виходжу зі своєї кімнати і прямую в душ. Але як тільки проходжу повз кухню, помічаю маму. Вона загорнута в халат, крапає в склянку якісь ліки з маленької темної пляшечки тремтячими руками. Важко не помітити наскільки розгубленою і пригніченою вона виглядає.

- Мам... щось сталось? - питаю і прямую до неї.

Вона тільки зараз помічає мене, миттєво витирає сльози і відвертається, ховаючи свій стан. Я підходжу ближче. Обережно огортаю її плечі. Здається один лише мій дотик позбавляє її сил стримувати почуття. Вона опускає руки й починає нестримно плакати. Мене лякає її реакція. Я розвертаю її до себе обличчям і загортаю в обійми. Забираю склянку й ліки з її рук, та ставлю їх на стіл. Вона обіймає мене й гірко плаче.

- Мамуль, що з тобою? - обережно питаю, коли вона починає заспокоюватись.

- Тато... він... - задихається від сліз, - він не ночував вдома...

Її слова здіймають тривогу в грудях. Це зовсім нетипова для нього поведінка. Він не з тих чоловіків, хто може не з'являтись вдома по ночах. Його завжди було легко знайти — він або вдома, або в кафе.

- Ти йому дзвонила? - питаю.

- Так, не відповідає... і в кафе теж ніхто слухавку не бере...

- Ще рано, в такий час там ще нікого немає, - промовляю, - а хто вчора зачиняв заклад?

- Я. Він мені подзвонив, коли я додому вже йшла, сказав, що в кафе щось забув. Поїде туди, а потім додому. Я ввечері так втомилась, що миттєво заснула, а коли посеред ночі прокинулась, його не було... на дзвінки не відповідав...

І вона знову починає вкриватись сльозами. Серце стискається від поганого передчуття. Але я не даю собі розкиснути, оскільки маю думати тверезо і не лякати маму ще більше своєю панікою.

- Заспокойся, - витираю її сльози, - я зараз піду в кафе і подивлюсь, можливо він там.

- Я з тобою, - розгублено відповідає.

- Ні, залишайся краще вдома. Якщо він повернеться, одразу мені дзвони. І я тебе наберу, як тільки опинюсь на місці, - промовляю.

Мама погоджується. Я швидко вдягаю вчорашній сарафан, що першим з речей потрапив під руку. Взуваюсь і біжу до кафе. До нього близько півгодини ходи, але я біжу, і мені здається, що я опиняюсь там за п'ять хвилин.

Зупиняюсь перед головним входом. Розглядаю двері, намагаючись заспокоїти збите дихання. Перше, що насторожує — відкриті ролети. Раніше батьки ніколи не забували їх закривати, але ж все буває вперше... Обережно з пересторогою підходжу до дверей. Хапаюсь за ручку. Тягну на себе. Розумію, що вони відкриті. По шкірі пробігає мороз. Якщо я ще могла знайти пояснення незачиненим ролетам, то вхідні двері ніхто з батьків точно б не залишив відчиненими.

Обертаюсь навколо. Де-не-де люди ходять набережною. Але загалом, це ті хто рано вранці займається бігом чи йогою на узбережжі. Зараз зарано для відпочивальників. Невелика кількість людей навколо гнітить. Але я згадую навіщо я тут. А якщо батькові погано і йому потрібна допомога? Ця думка змушує зробити крок вперед. Опиняюсь в темному приміщенні. Вікна зачинені, світло вимкнене, лише денне світло, що проникає крізь вхідні двері трохи освітлює кімнату.

Озираюсь навколо і крізь щілини бачу світло за дверима кухні. Обережно прямую туди. Боюсь зробити це голосно. Дихати навіть боюсь. Коли підходжу ближче до дверей, чую голоси. Двоє чоловіків розмовляють між собою, але не можу розібрати ані слова. Відмічаю, що жоден з них не схожий на голос батька. Хто б вони не були, їх сюди ніхто не запрошував. Вирішую вийти на вулицю і викликати поліцію, бо самотужки я тут не впораюсь. Але як тільки розвертаюсь до входу, переді мною виростає величезна чоловіча фігура, що затуляє собою шлях на вулицю. Я підіймаю голову, оскільки чоловік значно вищий за мене. Зустрічаюсь з хижим поглядом і шрамом на щоці, який одразу ж привертає мою увагу.

- Привіт, красуне, далеко зібралась? - питає зневажливо.

Різко хапає за плече. Мені так боляче, що скрикую від болю. Телефон випадає з руки, яка пече в сталевій хватці здорованя. Він розвертає мене до дверей в кухню. Відкриває їх і заштовхує всередину.

Після темної кімнати мені знадобилось кілька секунд, аби звикнути до освітлення кухні. Та коли я починаю ясно бачити, всередині все стискається.

В кухні неабиякий гармидер. Посеред кімнати стоять два такі самі кремезні чоловіки, як і той, що заштовхав мене сюди. Вони вдягнені в суворі чорні брюки, білі сорочки з рукавами, що закатані по лікоть. На руках одного з них бачу кров. І від цього холоне серце. Та коли опускаю очі на підлогу, ледь не втрачаю свідомість. Посеред кухні лежить непритомний батько. На його обличчі запеклась кров, одяг зім'ятий й брудний, ніби його волочили по землі.

Я кидаюсь до нього:

- Тату! - але міцні руки позаду хапають мене і не пускають до нього.

Чоловік, що стоїть позаду мене, міцно стискає мене, не відпускаючи від себе. Я намагаюсь вирватись, але його руки наче сталеві кайданки, не дають мені навіть поворухнутись.

- Що ви з ним зробили?!! - кидаю розлючений погляд на двох чоловіків перед собою, - Хто ви такі?!!

- Так-так-так... значить ти його дочка?! - констатує один з чоловіків, що стоїть навпроти, підходячи ближче до мене.

- А ви хто такі? - обурливо випалюю йому в обличчя.

- А ми ті, кому твій татко завинив грошенят.

Не вірю йому. Батько ніколи б не взяв гроші у бандюків. До того ж, навіщо вони йому?! Справи в кафе йдуть дуже добре. Але розбиратись з цим зараз недоречно. Стан батька турбує більше, тому питаю:

- Що ви з ним зробили?

- Поки що нічого, - холодно відповідає.

В цей час озивається телефон того, з ким я розмовляла. Він дістає його з кишені. Його компаньйони напружено завмерли в очікуванні розмови.

- Так, бос.

В кухні тиша. Здається ці здоровані знають з ким розмовляє їх “колега”. Помічаю, що той хто на тому кінці слухавки має такий вплив на них, що вони тільки й очікують від нього вказівок.

- Ні, нічого не знайшли. Каже, що в нього нема грошей, - промовляє, - до того ж тут ще одна проблемка намалювалась...