Розділ 15

І без того неспокійний сон розвіюється коли чиїсь руки трусять мене за плечі.

- Аліно... Аліно, прокинься, - чую сполоханий голос подруги.

Намагаюсь відкрити очі. Яскраве вранішнє світло осліплює і я знову їх заплющую. Хочеться продовжити спати, але подруга сильніше струшує мене, не залишаючи в спокої.

- Аліно, чому я опинилась у тебе? - її питання на межі страху.

Переборюю сон і насилу розплющую очі. Збентежений голос подруги біллю віддає в скронях.

- Не переживай, все нормально, - втомлено зітхаю, намагаючись сісти, - той козел тебе більше не потурбує.

- Який козел? - розгублено питає.

- Ти взагалі нічого не пам'ятаєш? - уважно вдивляюсь в неї сонними очима, розтираючи шию, що затекла від сну на маленькому диванчику.

- Пам'ятаю як тільки на вечірку приїхали...

- Угу, - киваю, - а далі твій Антон накачав тебе наркотиками, які підсипав до коктейлю. І мене хотів накачати... от і прийшлось тебе визволяти з його мерзенних лап.

Подруга дивиться на мене розгублено, та чим довше вона вглядається, тим більше її погляд змінюється на сполоханий. Вона дивиться на мене як на божевільну, а потім промовляє:

- Я сподіваюсь, ти це не серйозно.

- Таким не жартують. Тобі варто звернутись до поліції.

- Аліно, ти з глузду з'їхала? - її голос стає істеричним.

Я лише розгублено на неї дивлюсь й не розумію чим викликана така її поведінка.

- Ти хоч розумієш що ти наробила? - переходить на крик, - хто тебе взагалі просив втручатись?

Вона починає знервовано вимірювати кімнату кроками, а я збентежено споглядаю за нею. Вона щось бурчить собі під ніс. Я не чекала від неї вдячності, але її обвинувачення збили мене з пантелику. Подібної реакції я ніяк не очікувала від подруги.

- Я так розумію, ти не дуже рада, що я тебе врятувала? - питаю розгублено.

Вона зупиняється і починає кричати на мене:

- Врятувала? Та ти життя мені зіпсувала!!! - тицяє в мене пальцем, - ти хоч розумієш хто такий Антон?!! Ти знаєш скільки я його добивалась?! І ось тільки наші стосунки стали більш стабільними, як ти з'явилась і все зіпсувала!

Я її слухаю і не можу повірити в почуте. Чи може я щось погано їй пояснила і вона до кінця не розуміє його намірів?

- Юль, він тебе наркотиками напоїв, і хотів невідомо що з тобою зробити! - я все ще намагаюсь обережно достукатись до свідомості подруги.

- І хай би робив! Йому все можна! Все! Зате поруч з ним я б не потребувала нічого! У нього є і гроші, і влада, і гучне ім'я, яке вирішить будь-яке питання! - вона хапається за голову і відвертається до вікна, ховаючи від мене свої очі.

Я вдивляюсь їй в спину і повірити не можу в почуте. Спати з ним — це одне, але добровільно бути його рабинею - це вже зовсім інше. Бо що це як не рабство? Коли хлопець може все що схоче з нею робити, а їй байдуже, аби тільки він був поряд.

- Ну тоді вибач! Більше такого робити не буду! - саркастично промовляю, бо всередині мене огортає образа, - і Валерчику своєму скажи, щоб не допомагав тебе рятувати.

Вона обертається до мене і її вираз обличчя миттєво змінюється. Вона здивовано питає:

- Валерчику?

- Так, чи Валу, як його всі називають... - промовляю, й споглядаю як швидко змінюється настрій подруги.

Вона стрімко прямує до мене і сідає поруч на диванчику, зацікавлено розглядаючи моє обличчя. Я здивовано дивлюсь на неї, не розуміючи чого від неї очікувати.

- То ти кажеш Вал мене вчора врятував від Антона? - її злість миттєво зникла, а в голосі бриніла лише неприкрита допитливість.

- Допоміг мені трохи... - холодно констатую, - отже твоя реакція залежить від того, хто тебе рятує?! Якщо я, то я - божевільна. Якщо Вал, то він - молодець!

На душі прикро від грубих слів подруги. Я зв'язую руки на грудях і спрямовую погляд осторонь, всім своїм видом демонструючи, що вона скривдила мене.

- Алінко, вибач, - кладе свою долоню на мою, - я просто розгубилась.

Її голос стає м'якішим і я повертаю свій погляд на неї.

- Просто не кожен день мене рятують, - намагається вибачитись, даруючи мені милу посмішку, - вибач, що накричала на тебе. Насправді, я тобі вдячна.

В грудях і досі сидить образа, але я не можу довго злитись на Юлю. Може вона й дійсно була шокована подіями, про які нічого не пам'ятає? Але чомусь всередині шкребеться відчуття, що вона щось приховує. Та поруч з ним ще одне відчуття, яке я не розумію чому, з'явилось в серці. Мені неприємний той факт, що подруга відчуває щось до свого рятівника, тому я питаю її:

- У тебе стосунки з Валом?

Юля ховає очі, розглядаючи свої руки, всміхається і відказує:

- Ні, ти що... - потім робить вигляд, що помітила котра година й уникає теми, - насправді мені вже час бігти. Ще треба на роботу зібратись, а то я зовсім жахливо виглядаю.

Я їй не вірю, але розпитувати її сенсу немає, якщо вона так майстерно оминає розмову. Киваю їй, погоджуючись на її виправдання.

- Ну що, мир? - показує мені зігнутий мізинець, натякаючи на дружнє стискання пальців. Ми завжди так мирились в шкільні часи.

Я усміхаюсь і простягаю їй свій палець. Після стискання вона цілує в щоку на прощання й промовляє:

- Побачимось на роботі.

Залишає мене на самоті в роздумах. От тільки роздуми ці ні про кого іншого, як про цього грубого Вала... щось занадто часто він трапляється на моєму шляху. І якось так виходить, що все моє оточення з ним пов'язано... Розумію, що за той рік, що мене не було в місті, поява цього чоловіка багато чого змінила. От тільки чому всі мої близькі люди приховують будь-які стосунки з ним?