Розділ 14

Наче в сповільненому фільмі сідаю на пасажирське сидіння біля Вала. Він терпляче чекає поки я заберусь всередину. Двигун вже гуде. Як тільки зачиняю дверцята за собою, чую холодний тон:

- Пристебнись!

Тільки зараз розумію, що цей чоловік розмовляє лише наказами. Причому наказує всім без розбору. Перша думка змушує мене чинити опір його наказам, але здоровий глузд переважає і я розумію, що краще зробити це, не створюючи нових проблем. До того ж, суперечити йому трохи страшно.

Я тягнусь до ремінця і машина рушає. Як тільки я пристебнулась, кидаю погляд на заднє сидіння, аби перевірити самопочуття подруги. Вона спить. Сподіваюсь з нею все буде добре, але все одно страшенно переживаю, бо уявлення не маю як ті наркотики впливають на організм.

Машина несеться нічними вулицями на великій швидкості. Я втиснулась в сидіння і боюсь поворухнутись. Ми їдемо в дзвенячій тиші, ніхто з нас не промовляє ані слова. Може б воно було на краще щось сказати, але я й гадки не маю що саме маю говорити. А тиша вбиває. Тому борюсь з собою всю дорогу.

Коли машина звертає в двір, в голові з'являється думка, що я й не казала йому, куди треба нас відвести. Але одразу ж згадую нашу першу зустріч і все стає на свої місця. Він зупиняє машину біля мого під'їзду. Вимикає двигун. Вдивляється в лобове скло, ніби навмисно намагається не помічати мене.

Я лише кидаю на нього обережний погляд. Треба щось сказати. Мабуть треба подякувати йому за те, що допоміг з Юлею і відвіз не в якийсь черговий дім розпусти, а до мене додому. Але чомусь слова даються мені занадто важко:

- Дякую тобі, що...

- Мишко, - пропалюючи темними очима спиняє слова, що й так давались мені не просто, - щоб я тебе більше не бачив ні біля Антона, ні біля його будинку! Усікла?

Тільки секунду тому, я намагалась віддячити йому, сказати якесь добре слово за його допомогу. А тепер прибити хочеться. Його грубість і владність викликають всередині мене лише протест. От як він може викликати такі різні почуття одночасно?

- Або що? - не можу стримувати лють, що наче торнадо ввірвалась всередину.

Вал нахиляється до мене. Наближається настільки, що між нами майже не лишається відстані. Тепер мені стає страшно, та схоже, треба було думати раніше, до того як відповідати йому так грубо. Я відхиляюсь, намагаючись бути далі від нього, але він хапає мене за підборіддя. Міцно, але обережно тримає моє обличчя і наближає до свого. Заглядає глибоко в очі.

- Дійсно хочеш дізнатись? Думаєш, готова відчути який я в люті? - зухвало всміхається, не зводячи з мене очей.

Та в цей момент його посмішка привертає мою увагу і я кидаю погляд на його губи. Вони такі акуратні, звабливі... Що за думки? Ні, тільки не це! Я ж маю його боятись! Він мені погрожує, а я мрію спробувати його губи на смак! Безглуздя якесь! Що це зі мною?

Струшую волоссям, намагаючись витрусити дивні думки зі своєї голови й тим самим звільнитись від його пальців на підборідді. Та він не відпускає. Повертаю погляд в його очі й бачу ще більш зухвалу посмішку. Розумію, що він здогадався про мої думки. І від цього щоки починають палати. Стає соромно за свою необережність, за те, що потішила його самолюбство, відкривши свої почуття.

- Не чую відповіді, - холод знов з'являється в його голосі, а посмішка поступово зникає.

- Ні, не готова, - коротко відповідаю.

- Значить, тримайся від нього якнайдалі! - погрозливо гарчить.

Мене його накази починають дратувати. Але сперечатись з ним не має жодного сенсу, це я вже зрозуміла. Всередині скрутилась образа від того, як він зі мною розмовляє. Я відводжу погляд осторонь, і бажаю лише якнайшвидше втекти з цієї машини, якнайдалі від нього.

- Чи може тебе це не влаштовує? - відпускає моє обличчя й відхиляється на своє сидіння, - схоже тобі там сподобалось? Можу відвести назад!

Його сарказм здіймає лють всередині ще більше. Але я не в тому положенні аби нехтувати можливістю втекти від нього лише в кількох кроках до дому. Від думки знову опинитись в будинку Антона, по шкірі пробігають мурахи.

- Не треба, - відповідаю, намагаючись приховати свої емоції.

Вал киває, ніби я відповіла те, що він хотів почути. Продовжує розглядати мене, але зараз його погляд блукає не тільки по моєму обличчю, але й по всьому тілу так, що хочеться прикритись. Здається він, наче рентген, досліджує все моє тіло. Я лише мовчки чекаю, що він скаже наступним.

Та він нічого не промовляє. Відкриває свої дверцята та виходить на вулицю. Обходить машину, відчиняє задні дверцята і бере сонну Юлю за руку. Намагається її розбудити, дістаючи з машини. Я ж не збираюсь більше сидіти всередині, й одразу ж прямую допомогти йому і притримати її.

- Аліно... де ми? - розгублено питає подруга, оглядаючись навколо.

Подумки радію тому, що до неї повертається свідомість. Я притримую її за плечі, поки Вал забирає її сумочку з сидіння і передає її мені. В цей момент подруга помічає його й тягне до нього руки, в той час як я тримаю її за плечі.

- Валерчику... - солодко протягує, й намагається притулитись до його грудей.

В мене очі округлюються від цієї картини. Схоже, що хоч подруга почала приходити до тями, та дія коктейлю й досі впливає на неї. Й вона тулиться до чоловіка наче збуджена кішка в березні. До того ж, я вперше чую його ім'я, і від цього стає смішно. Ну який з нього “Валерчик”? Адже це ім'я йому взагалі ніяк не пасує, тепер розумію, чому всі навколо називають його Вал.

- Забери її, - холодно промовляє до мене, знімаючи руки Юлі з себе.

Він відходить від неї ніби йому неприємно бути поряд. Я ж притримую її, боячись, що вона може не встояти без сторонньої допомоги.

Він розвертається і мовчки прямує до машини. Швидко сідає за кермо, заводить авто й миттєво рушає. Ми з Юлею проводжаємо його поглядом. Тільки коли він зникає з двору, я можу розслаблено видихнути. Дивлюсь на подругу:

- Ти як? - стурбовано питаю.