Розділ 5

Тіло закам'яніло. Дивлюсь в темно-зелені очі й дихати боюсь. Переді мною сидить той самий незнайомець, що вчора так нахабно торкався і цілував мене в під'їзді. Але чомусь ці спогади не лякають зараз. Навпаки, від згадки про його зухвалий поцілунок тепле тремтіння розповзається тілом. Намагаюсь струсити з себе дивні відчуття, що здіймаються спогадами про цього привабливого поганця.

Відставляю склянку, яку протирала раніше й прямую до нього. Переконую себе, що в багатолюдному місці, тим паче у власному кафе, мені нічого не загрожує. Намагаюсь виглядати впевнено і навіть зверхньо.

- Що будете замовляти? - байдуже питаю.

- Мишко! - задоволена посмішка розповзається його обличчям, - яка зустріч! І чому я раніше тебе тут не бачив?

- По-перше, я вам не мишка! А по-друге...

- Стоп, стоп, стоп! - усміхнено перебиває мене, - невже знову на “ви”? А мені здавалось ми вже достатньо близькі щоб спілкуватись без цих непотрібних формальностей.

В його погляді виклик. Він не зводить з мене очей ні на хвилину, й ніби грається зі мною. А мене шалено дратує його поведінка. Я не розумію чому він до мене причепився, але хочу якомога скоріше його позбутись.

- Ми з вами зовсім не близькі! - відказую, - або замовляйте, або я змушена буду з вами попрощатись.

- Одразу до справи... - солодко протягує, - я таких люблю!

Він облизується, і я розумію наскільки розпусні думки в його голові. Дратує. Я фиркаю й розвертаюсь, аби піти в інший кінець бару подалі від нього, але він перехиляється через барну стійку й хапає мене за руку.

Я розвертаюсь і знову зустрічаюсь з темним поглядом, що ніби прибиває мої ноги до підлоги.

- Мишко, зачекай, - промовляє серйозним тоном, але зберігає легку усмішку на обличчі, - я не хотів образити. Просто не розумію як з такими як ти спілкуватись.

- З такими як я? - здивовано перепитую.

- Ти з вимираючого виду жінок, - помічаю як в його очах сяє грайливий вогник.

Його слова викликають сміх і я зацікавлено питаю:

- Що це за вид такий?

- Це жінки, яким притаманна сміливість, незалежність, жіночність. Такі як ти... полохлива, наче мишка, але можеш і вкусити, якщо буде потреба.

Від його слів щоки заливає рум’янцем, і я ледь втримуюсь, аби не засміятись з його дивних компліментів.

- Пікапер з тебе не дуже, - усміхнено хитаю головою.

- Принаймні до тебе, мої чари працювали вправно. А з тобою щось не так.

- Зі мною? - іронічно питаю, - на відміну від тебе, я не затискаю людей в під'їзді й не беру силою!

- Я тебе ще не брав! - зухвало підмічає, не припиняючи сканувати мене своїм пронизливим поглядом.

- Навіть і не мрій! - його брудні натяки розвіюють мій настрій і змушують знов відчути потребу оборонятись від його натиску.

- Забороняти мені мріяти ти не в змозі! Тому доведеться терпіти, - його посмішка осяює й я ніяковію від його слів.

- То що будеш замовляти? - вирішую змінити тему, аби не продовжувати червоніти перед ним.

- Те що й завжди. Віскі з льодом.

Я починаю готувати напій. Відчуваю як він невпинно слідкує за кожним моїм рухом. І чомусь його увага викликає безліч мурах на моїй шкірі. Щоки червоніють під його допитливим поглядом і я питаю, щоб хоч трохи розрядити атмосферу між нами:

- Значить ти тут постійний гість?

- Можна і так сказати, - задоволено промовляє, - але чому я раніше тебе тут не бачив?

- Це мій перший робочий день, - відповідаю, наповнюючи склянку міцним напоєм.

Ставлю на барну стійку й протягую йому.

- А виглядає так, ніби не перший, - всміхається й забирає свій напій.

- Маю досвід, - коротко промовляю.

Він нічого не відповідає. Мовчки підносить склянку до вуст. В мені прокидається цікавість. І я ніби зачарована споглядаю за кожним його рухом. Він робить ковток. Бачу як його кадик рухається вздовж міцної шиї, і чомусь це здається таким хвилюючим зараз... Збентежено опускаю очі, бо помічаю, що занадто вже зацікавлено розглядаю його. Не розумію що зі мною коїться. Млію від нахаби, якого ще вчора боялась до втрати свідомості.

- Помітно, - солодко відповідає, ставлячи склянку на стільницю.

Краєм ока помічаю як батько прямує до бару. Лише на мить кидає на мене погляд. Він схвильований. Підходить ближче до незнайомця й промовляє:

- Добрий вечір. Вибачте, що змусив вас чекати.

Я здивована знервованим тоном батька, він ніби плазує перед незнайомцем. Обережно дивиться на нього і я розумію, що він його боїться. Це змушує напружитись.

- Нічого страшного. Я непогано провів час, - усміхається незнайомець, не зводячи з мене очей.

Батько помічає його увагу до мене і від цього починає нервувати сильніше:

- Прошу в мій кабінет. Там ми зможемо обговорити всі справи.

- Добре, - зітхає й підводиться, все ще ковзаючи по мені своїм грайливим поглядом, - але ми ще продовжимо з тобою, мишко!

Він залишає крупну купюру на барі. Розвертається й прямує разом з моїм батьком. Я задумливо проводжаю їх поглядом. Хочу зрозуміти які справи можуть бути в батька з цим чоловіком, але нажаль нові відвідувачі з'являються за баром, і замість того, щоб дізнатись те, що мене цікавить, я повинна готувати для них напої.

Минає майже година. Люди поступово залишають бар. А я навіть і не помітила як незнайомець покинув кафе. Тепер до мене йшов батько, який був розлючений настільки, що стало моторошно. Я ніколи таким його не бачила.

- Аліно, не вздумай навіть дивитись на того чоловіка, що приходив!

- Так я й не дивилась... - розгублено промовляю, - а в чому справа?

- Аліно! Пообіцяй мені! - суворо промовляє і його наказ мене лякає, ніколи раніше він не дозволяв собі подібного тону, тим паче по відношенню до мене, - Пообіцяй ніколи не зустрічатись з ним!

- Добре, обіцяю, - мимоволі промовляю, наче мала дівчинка, що обіцяє більше ніколи не робити капості.