Розділ 4

Яскраві промені наповнили кімнату, розчиняючи залишки сну. Я спала так міцно, що й не помітила як промайнула ніч. Крізь сон чула, що батьки вже прокинулись, і скоріш за все метушаться над сніданком, адже до мене вже долинали апетитні аромати.

Перевернувшись обличчям до вікна, я розплющила очі і безтурботно споглядала в вікно. Підвелась і підійшла ближче. Перед очима розкинувся неймовірний вид на море. Подумки я прийшла до переконання, що це буде злочином, не скупатись в бурхливих хвилях найближчим часом. Хоча з тим як пізно зачиняється кафе батьків, це мені світить лише на вихідних.
Вдягаюсь й прямую на кухню. З захватом розглядаю накритий стіл. Мама чудово знала мої вподобання і кожного разу, коли я поверталась додому, готувала свої фірмові вафлі. Після смачного сніданку ми всі виїжджаємо до кафе.

Це наш сімейний бізнес вже багато років. Мама готує заготовки й контролює все виробництво, а тато займається замовленням продуктів і їх доставкою. Я ж кожного літа працювала офіціанткою і це навіть мені подобалось, адже окрім зарплати я мала непогані чайові. Тож за пару місяців могла без проблем назбирати собі на нову модель телефону, класні навушники чи будь-яке інше бажання.

Піцерія ще зачинена для відвідувачів, але робота вже кипить. Зустрічаюсь поглядами з Надією - кухарем, що працює в кафе батьків з самого його відкриття, а це вже понад п'ятнадцять років. І хоч вона вдвічі мене старша, вона забороняє мені називати її на “ви”, адже розказує всім, що в душі їй лише двадцять два роки.

- Та ви тільки подивіться хто до нас завітав! - голосно гукає й прямує до мене.

- Доброго дня, Надіє... - завжди хочеться звернутись до неї по-батькові.

- Просто Надя, - перебиває мене, - я ще не настільки стара, щоб молоді дівчата мене на “ви” називали. Ми ще з тобою на дискотеку разом будемо ходити!

Її слова викликають сміх. Не знаю про які дискотеки вона говорить, але схоже, що налаштована вона серйозно. 

- Ти подивись на себе, - бере мене за руку і кружляє навколо себе, - просто красуня! Від залицяльників мабуть відбою не має! 

- Надю! - незадоволено промовляє тато.

- А що? Дівчинка твоя вже виросла, Дмитре, - промовляє вона до нього, - оком не встигнеш змигнути, як до вівтаря поведеш.

- Рано їй ще... - нахмурено відповідає батько.

- Ага, тебе попитати забули! - весело промовляє, чим змушує тата лише невдоволено хитати головою, - зараз молодь така, що часу дарма не втрачає! От як знайде собі хлопця, так і починай готувати придане!

Я всміхаюсь від їхньої розмови. І відчуваю як сильно скучила за цією теплою атмосферою, що панує в кафе. Адже з роками тут зібрався чудовий колектив і всі ми були наче сім'я.

- Чи вже знайшла? - хитро всміхається Надія, повернувши свій погляд на мене.
- Та ні, що ви! Весь час лише на навчання витрачаю. В мене нікого немає, - відмовляю усміхнено.

- З твоєю вродою, то не надовго! - радісно мені відповідає, - то ти знов на літо, чи назавжди додому повернешся? 

- На літо. Мені ще один рік навчання потрібно завершити, а потім уже можна й постійну роботу шукати.

- То в тебе останнє студентське літо? - захопливо питає.

- Мабуть так.

- Значить треба його провести так, Алінко, щоб на все життя запам'яталось! - захопливою плескає в долоні.

- Постараюсь, - усміхаюсь від її веселих настанов.

- Ну що, ходімо я познайомлю тебе з новими офіціантами. 

Ми попрямували на кухню. Я привіталась з усіма старими друзями, й познайомилась з новим персоналом, який батьки завжди набирали на літо. 

Посмішка не сходила з мого обличчя адже я була неймовірно рада всіх бачити. Першу половину дня я допомагала офіціантам. А ближче до вечора зайняла робоче місце своєї подруги Юлі, яка сьогодні мала вихідний. Вона працювала барменом, та влітку я завжди їй допомагала, або навіть інколи заміняла її. Тож у мене теж був певний досвід, і зараз я почувала себе вільно на її робочому місці.
Чим темніше ставало на вулиці, тим більше людей з'являлось всередині. Насичений перший робочий день трохи втомив мене. На годиннику була десята вечора, а отже залишалась ще одна робоча година. Це мене трохи підбадьорило. 

Поки протирала склянки, помітила, що хтось сів за барну стійку. Я підняла очі аби привітати нового гостя, але ледь не впустила посуд з рук, коли зустрілась зі знайомим темним поглядом й нахабною усмішкою.