Розділ 3

Час з батьками проходить в теплій домашній атмосфері. Майже весь вечір ми спілкуємось, й радіємо довгоочікуваній зустрічі. Вони розпитують мене про навчання, а я цікавлюсь що нового відбувається в місті. Здавалось, я поринула в дитинство, в ті безтурботні часи, коли вечеря з батьками була буденністю і ми спокійно розмовляли про все на світі за вечірнім столом. Зараз наші посиденьки стали для мене цінністю, яку я могла дозволити собі лише коли приїздила на вихідні раз на кілька місяців.

Після смачної вечері, сон починає долати мене і я прямую в кімнату щоб відпочити. Як тільки збираюсь лягти спати, лунає дзвінок телефону. На екрані висвічується ім'я кращої подруги, з якою ми дружимо ще зі школи. 

- Алло, - намагаюсь відігнати сон й бадьоро відповісти подрузі.

- Алінко, привіт, ти вже приїхала? - весело питає.

- Так, - промовляю голосніше, аби вона почула крізь музику серед якої знаходиться, - а ти, як я чую, десь відпочиваєш?

- Звичайно! Не сидіти ж в суботній вечір вдома! - сміється, - приїжджай до нас. Тут так круто!

- Юль, вибач, та не сьогодні, - відповідаю, - я трохи втомилась.

- Ой, та годі тобі! - відмовляє, - тобі ж лише двадцять! Це не шістдесят! В старості виспишся! 

- Ти дуже переконлива, але давай наступного разу, - усміхаюсь її наполегливості.

- Ну, дивись, потім можеш пожалкувати! Бо тут стільки заможних самців, що очі розбігаються! - захоплено промовляє подруга.

- Ну ось і знайдеш собі когось, - не розділяю її захоплення, бо щодо стосунків і уявлення "що таке кохання" у нас різні погляди. 

Для неї найважливіше аби хлопець був заможний, щедрий і з корисними зв'язками. Я ж завжди свято вірила, що для справжнього кохання не потрібно нічого окрім щирих почуттів, хоча досвіду в цьому зовсім не мала. Але в своїх думках мріяла, що колись зустріну свого єдиного, з ким проведу все життя разом.

- А я вже знайшла! - радісно промовляє подруга.

- Справді? - дивуюсь, - а чому раніше не казала?

- Ну... у нас все тільки на початковій стадії, - захопливо відповідає, - але я тебе з ним познайомлю. До речі, у нього багато впливових друзів. 

- Рада за нього, - байдуже відповідаю.

- Ти не зрозуміла, - сміється, - я маю на увазі, що й ти можеш собі когось пригледіти.

- Юль, мені зараз не до цього. Влітку буде багато роботи, а з осені почнеться навчання.

- Одне іншому не заважає, - радо промовляє, чим викликає в мене роздратування.

- Підпрацьовуєш свахою? - кепкую з неї.

- Чом би й ні! Ти мені ще вдячна будеш! 

- Сумніваюсь в цьому, - промовляю глузливим тоном. 

- От побачиш! - відповідає, а я чую як на задньому плані її кличе чоловічий голос, - секунду... то коли ти на роботу виходиш? 

- Завтра планую.

- А в мене завтра вихідний. Якщо буде час, я забіжу в кафе, але якщо ні, тоді побачимось післязавтра. Та зараз маю бігти...

- Добре, чекатиму, - відповідаю, - гарного вечора. 

- Дякую, і тобі.

Коротка розмова з подругою переносить думки на кілька років назад, коли ми ще вчились в одній школі й були кращими подругами. Багато кого дивувала наша дружба. Адже на перший погляд ми з Юлею було зовсім різні. Вона — весела і непосидюча красуня, що приковувала до себе увагу всіх хлопців.  Я — тиха і спокійна, занурена лише в навчання. Навіть мрії у нас були різні. Подруга гордовито відшивала всіх своїх шкільних залицяльників і мріяла про заможного дорослого чоловіка, який би задовольняв всі її бажання. Моєю мрією стало отримати гарну освіту і піти батьковими стопами, відкривши колись власний ресторан. Та не дивлячись на те, якими різними ми були, нам завжди було добре разом. Здавалось, ми розуміли одна одну без слів. Бо навіть через напускну зверхність і самолюбство Юля була доброю і чуйною подругою з тонкою душею. 

Я знала через які злидні їй довелось пройти, знала про алкоголізм її матері і чоловіків, яких вона постійно приводила додому. Тому я, як ніхто, розуміла і підтримувала Юлю, коли вона вирішила вступати до столичного елітного університету. Але не дивлячись на те, що я допомагала їй з навчанням, її мрії розбились об високий пропускний бал. І повернувшись в рідне місто вона пішла навчатись в коледж. Після чого влаштувалась в кафе моїх батьків. Але мрії про те, щоб покращити своє життя не давали їй спокою. І вона завжди повторювала, що працює в кафе лише тимчасово. Адже вона гідна кращого життя.

Хоча доросле життя нас розділило, ми ніколи не припиняли спілкування навіть на відстані. Адже я навчалась в Дніпрі, а вона залишилась в Бердянську. Звичайно з часом, у нас з’явилось менше тем для спілкування, і у кожної вирувало життя в своєму місті. Але я знала, що мене завжди чекає подруга, яка готова була зустрітись зі мною в будь який момент дня і ночі. Ми проводили багато часу разом коли я приїздила між навчанням. Та найбільше ми обидві чекали літа — три запальні місяці, коли між нами не було відстані, і ми могли проводити вдосталь часу разом, поринаючи в насичений пригодами час.

І цього разу я з захватом мріяла про веселе літо в рідному місті. Але на той час я навіть не підозрювала, що воно кардинально змінить моє життя.