Розділ 2

Від його слів мої брови миттєво злетіли вгору. Таких нахаб я ще не бачила! Мало того, що мені більше не потрібна його допомога, так він ще й надумав, що я маю бути вдячна йому! 

В цей момент двері ліфта відчиняються й чоловік заходить всередину разом з моєю валізою в руках. Я відчуваю себе на роздоріжжі — не хочу їхати з ним разом, але й речі свої йому довірити не можу. Намагаюсь довго не думати, а скоріше дістатись квартири, аби сховатись від цього дивного помічника. Лють, що здійнялась в мені від його останніх слів, змушує робити крок вперед. Стискаю зуби й натискаю потрібний поверх.

- От бачиш, я не кусаюсь, - задоволено всміхається. 

Я дивлюсь на нього і не можу приховати неприязні, яку викликає цей чоловік. Не можу дочекатись коли мій тато відкриє двері й надає копняків цьому набридливому причепі. 

Коли ліфт зупиняється на потрібному поверсі, він пропускає мене вперед. Я виходжу на майданчик, він прямує за мною. Я розвертаюсь й дивлюсь на нього зі зневагою, в надії випровадити його якнайшвидше:

- Дяяякуууюю, - награно протягую кожну літеру, - без вас би я не впоралась! 

- Навіть не сумніваюсь, - задоволено протягує, не звертаючи уваги на мій сарказм, - на каву запросиш?

- Ти взагалі знахабнів? - зриваюсь, підвищуючи голос, - мені не треба ні ти, ні твоя допомога, ні кава з тобою!

- От ми і стали ближче! - відпускає валізу й робить крок до мене.

- Що? - розгублено кривлюсь, але напружуюсь від його бажання бути ближче.

- Ти вже не “ви”каєш мені, значить можемо пізнати один одного краще, - на його обличчі з'являється спокуслива, але лякаюча посмішка.

І в наступну мить я відчуваю, як його гаряча долоня хапає мене за талію й рвучко притискає до себе. Я лише встигаю виставити долоні перед собою і упираюсь в кам'яні м'язи під футболкою. Його близькість лякає. Я намагаюсь вивернутись з його обіймів, але він тримає міцно, не даючи мені відсторонитись. Від нього приємно пахне, такий аромат затьмарює розум і я починаю дихати інтенсивніше, набираючи повні легені повітря. Мої груди здіймаються від глибокого дихання, чим привертають увагу нахаби. Коли я розумію, що він витріщається на мої груди, жах охоплює мене:

- Відпусти, інакше буду кричати! 

- Ммм, мені це подобається! - його посмішка стає ще ширшою, - я знаю як зробити так, щоб ти кричала від задоволення! 

В мене ноги підкошуються від його слів. Стає неймовірно страшно. Я розумію, що не в змозі вирватись з його пазурів самостійно. І в цей момент приймаю рішення, що треба кликати на допомогу, поки не стало пізно. Та в ту мить, як я відкриваю рота, він нахабно хапає мене за потилицю й накриває мої губи своїми. Вуста ніби торкаються розпеченого вугілля, коли я відчуваю цей поцілунок. Він зухвалий, напористий. Такий владний, що я не можу йому протистояти. Розумію, що в полоні його рук важко йому опиратись. Але ж йому навряд чи буде достатньо лише одного поцілунку... Тіло німіє від жаху, що мій перший раз може відбутись в під'їзді з нахабним незнайомцем. Мене огортає паніка. Я вириваю вуста з його полону:

- Ні! - кричу, що є сили, й відпускаю ляпаса по обличчю незнайомця.

Від неочікуваності він відстороняється від мене й дивиться хижими очима. Вони миттєво темніють. В них важко не помітити погрозу. Здається, він зараз мене приб'є. І я завмираю наче в очікуванні чогось жахливого.

Та я чую як відкриваються двері на майданчику, й він відпускає мене зі своїх обіймів. Я не вірю своєму щастю, й поліпшено зітхаю. Розвертаюсь і помічаю як двері квартири починають відкриватись. Коли бачу батька в дверях, кидаюсь йому в обійми, шукаючи захисту. Ледь стримуюсь, аби не заплакати. Він розгублено оглядає мене й притискає до себе. 

- Доню, що трапилось? - стурбовано питає батько, намагаючись заглянути мені в вічі. 

Тільки зараз я почуваю себе в безпеці, й можу поділитись:

- Цей чоловік... дуже налякав мене...

- Який чоловік? 

Я віддаляюсь від нього й обертаюсь. Але на майданчику нікого немає. Лише моя валіза самотньо стоїть осторонь. Кілька разів кліпаю очима, аби впевнитись в тому, що мій зір мене не зраджує. Але той чоловік наче розчинився в повітрі. Скоріш за все мій батько сполохав його і він втік сходами, адже я не чула, щоб двері ліфта відчинялись.

- Доню, тебе хтось скривдив? - батько напружується з кожною секундою мого мовчання.

Мені стає страшно за нього, і я не хочу щоб він даремно турбувався. Тож вирішую не розповідати йому про те, що відбулось в під'їзді. Варто спочатку самій розібратись що то був за маніяк. А ще краще, взагалі більше ніколи з ним не зустрітись.

- Ні, все нормально, мабуть просто якийсь сусід проходив, а я подумала, що він мене переслідує, - намагаюсь натягнути на обличчя усмішку, хоча батько не дуже мені вірить.

- Ти впевнена? - насторожено питає.

- Так, звичайно. - ще раз його обіймаю, й відчуваю аромати, що лунають з квартири, - ходімо всередину, бо в мене вже слинка тече від цих запахів! 

- Оо, мама для тебе цілий бенкет приготувала, - занепокоєння тата минає й він пропускає мене квартиру, забравши валізу з майданчика під'їзду.

Я ж намагаюсь не псувати момент і насолодитись теплою зустріччю з батьками. Але незнайомець, що добряче мене налякав, час від часу виринає в пам'яті, здіймаючи тривогу.