Розділ 1

Затишний двір потопає в літній зелені, здіймаючи безліч теплих спогадів з дитинства. Я вдивляюсь в тьмяне скло машини й згадую кожне знайоме вікно, кожного сусіда цього багатоповерхового будинку. 

Все своє дитинство я провела в цьому спокійному маленькому дворику недалечко від моря. Безліч дитячих спогадів розливаються теплом в грудях. Хвилювання перед майбутньою зустріччю з родиною жевріє всередині і пробуджує легке тремтіння в передчутті довгоочікуваної зустрічі з батьками. 

Таксі зупиняється біля знайомого, рідного під'їзду і я мимоволі посміхаюсь. Розраховуюсь з водієм і виходжу з машини. Він виходить слідком, аби дістати мою величезну валізу з багажника, в яку я примудрилась скласти весь свій літній гардероб, аби в мене був одяг на всі випадки життя. Адже я планувала залишитись тут на все літо, як було й кожного року після успішно зданої сесії в університеті. 

Мої батьки володіли піцерією на піщаному березі Бердянська і кожного літа я приїжджала з гамірного й жвавого Дніпра до спокійного рідного міста аби допомогти їм. Оскільки літо — це завжди спекотна пора в курортних містах, і це стосується не лише погоди, а й великої кількості туристів, які заповнюють собою всі місцеві кафе й бари. До того ж, це останнє літо перед дорослим життям, коли я могла безтурботно присвятити його своїм справам та бажанням. Бо з вересня почнеться мій п'ятий курс навчання, і скоріш за все, вже наступного літа, я буду активно шукати собі роботу в якомусь офісі, де знадобляться мої економічні навички. 

Підходжу до багажника, поки таксист намагається впоратись з замком своєї старенької машини, і помічаю, що величезний чорний позашляховик стоїть в кількох метрах позаду таксі. Я і не помітила коли ця машина під'їхала майже впритул до нас. Але судячи з ввімкненого двигуна, водій чекав поки таксі зникне з його шляху. Адже дорога в дворі була занадто вузькою щоб там роз'їхались два автомобіля. 

Гучний гудок позашляховика змусив мене підстрибнути від неочікуваності. Таксист теж здригнувся, але продовжив порпатись з замком:

- Які у вас нетерплячі сусіди! - процідив він роздратованим голосом.

Я й сама почувала себе ніяково через те, що ми змушуємо когось чекати. Аж раптом багажник піддався й кришка відкрилась. Я вже зраділа, але новий гудок позашляховика збентежив і змусив кинути роздратований погляд на машину. За кермом сидів кремезний чоловік, але добре розгледіти мені його не вдавалось через тоноване скло, яке вдало маскувало свого власника. 

Таксист ледь впорався з моєю важкою валізою і поставивши її на асфальт, попрощався зі мною. Він попрямував до своєї машини, а я дістала ручку й потягнула валізу за собою, сподіваючись що її колеса витримають ще трохи, адже здавалось вони от-от відваляться. 

Таксі рушило, залишивши мене саму на дорозі. Чорний позашляховик досі чекав коли ж я зійду з дороги. Але попереду була ще одна перешкода — бордюр, на який мені потрібно було затягти свою величезну валізу. Я спробувала її трохи підняти за ручку, аби зійти з дороги, але сили не вистачило. 

“І як я змогла її пересувати раніше?” - промайнуло в голові. Мабуть вчора я була більш бадьора, коли їхала з Дніпра. Натомість сьогодні, втомлена дорогою, не мала сил навіть пересунути свій габаритний саквояж.

Звук двигуна машини стих і це змусило мене знову подивитись на позашляховик. Водійські дверцята відкрились і з них вийшов спортивної статури чоловік. Чорна футболка обтягувала біцепси, і я на кілька секунд зависла лише на тому, як вони виграють на сонці. Його смаглява шкіра переливалась, демонструючи накачані м'язи. Темне волосся було охайно зачесане. А невелика доглянута щетина додавала брутальності і пару зайвих років своєму власнику. На вигляд йому було не менше тридцяти. Весь його зовнішній вигляд демонстрував впевненість в собі і навіть надмірність. 

Він швидкою ходою прямував до мене, не зводячи своїх зелених очей. У нього був настільки пронизливий погляд, що я відчула мурахи на тілі. Я вже була готова вислуховувати його бурчання, й мимоволі прийняла захисну позу, упираючись руками в ручку валізи. 

- Давай допоможу, - байдуже промовляє і накриває долонею мою руку, що лежить на ручці.

Я ж відчуваю жар від його дотику й миттєво прибираю руку, спантеличена його діями. Не звикла я щоб мене торкались незнайомці. 

- Не варто, я й сама могла б... - несміливо промовляю, споглядаючи як він легко піднімає валізу і ставить її на майданчик перед під'їздом, подалі від дороги. 

- Та я помітив, - зухвало всміхається, - ти б до вечора з нею возилась.

Він навіть не дивиться на мене і прямує до під'їзду. Я гублюсь секунду, а далі наздоганяю його:

- Дякую за допомогу, але далі я сама.

- Який поверх? - питає, ігноруючи мої слова.

Мене починає дратувати його поведінка. Хоч я і рада, що він допоміг мені з валізою, але його наполегливість і бажання дотягнути валізу до квартири мені не подобається. Я не збираюсь казати нахабному незнайомцеві де я живу. Достатньо того, що він знає мій під'їзд.  

- Послухайте, залиште валізу, я далі впораюсь, - легке роздратування лунає в моєму голосі.

Та він не звертає на мене жодної уваги й підходить до ліфта, натиснувши кнопку виклику. Я чую як шахтою рухається ліфт і стає страшно від думки, що доведеться опинитись в замкнутому просторі з цим незнайомцем. 

- Заспокойся, Мишко, я лише допомогти хочу. А віддячити ти мені потім зможеш!