Розділ дев'ятнадцятий

- Ти так йому нічого й не сказала, - звинувачувально промовила Лєнка. – Чому?!

Я зітхнула і плеснула в лице водою, змиваючи залишки свого мишачого камуфляжу. В реальному житті я ніколи не була такою замухришкою, як на роботі; цей образ вибрала лише для того, щоб нікому і в голову не прийшло бігати за мною. Хто ж знав, що Андрію Ледянському до душі мишки? І що він любить грати з ними, як той кіт?

- Тому що не треба йому ця інформація, - спокійно промовила я. – Він свято впевнений в тому, що я його зрадила, зробила все, щоб вислужитись перед Вешнєвим. Може, навіть спала з ним…

- Смішно, - гмикнула Олена. – Ти. Спала. З Вешнєвим. Звісно! Десять разів блін! Твій Ледянський взагалі в курсі, як виглядає незаймана дівчина?

- Ну, думаю, вже точно в курсі, - гмикнула я, намагаючись привести волосся до ладу. – Я думала, ми просто пояснимо все один одному, але це не має сенсу і… Він не став мене слухати. Я для нього зрадниця.

- А він для тебе як мінімум придурок, - обурено промовила Лєна. – Придурок, от і все! Який навіть свій хвіст при собі тримати не може!

- Перестань, Лєн, - махнула рукою я.

- Ні! Подумати тільки! З Вешнєвим вона спала! Ні, я тебе не розумію… Чому ти нічого йому не сказала?

Я скривилась.

- «Андріє, я працювала на Вешнєва з самого початку, це він мене підіслав, але з самого початку я нічого псувати не хотіла і взялась за справу лише щоб подивитись, що там і як! А тоді втріскалась в тебе, підставила свою голову під удар – і тепер ти мене женеш», - гмикнула я. – Як правдоподібно звучить-то, а?

Лєна явно не була згодна з моїм бажанням обірвати все одним махом.

- Ну, як мінімум, це дійсно правда, - рішуче промовила вона. – Так, Павло Григорович послав тебе шпигувати, і ти ризикувала своєю головою, коли намагалась витягти Андрія з неприємностей. Хіба ти не могла сказати йому, що якби не зробила інший варіант договору, то Вешнєв би його просто закопав? Чи засудив просто?

- Ні, - твердо відповіла я. – Не могла. Якщо Андрій так сильно мене «кохав», що вирішив образити і просто прогнати, отже, не було ніяких почуттів. Я не збираюсь ні за ким ганятись. У мене, повір, є справи більш важливі.

Лєнка зітхнула. Я протиснулась повз неї, сподіваючись, що володію собою досить добре, щоб не заплакати. Треба було все-таки сказати Андрієві, що якщо б не я, все було б куди гірше, але… Він би просто мені не повірив.

- Кріс! – полетіло мені в спину. – А про вагітність ти йому сказати не хочеш?

Я завмерла. Лєна поки що була єдиною, кому я зізналась, що ті наші ночі, палкі та пристрасні, не пройшли просто так.

Важко зітхнувши, я опустила долоню на живіт, погладила його, звертаючись хоч так до власного малюка. Той поки що, звісно, відповісти не міг – надто маленький термін.

- Не хочу. Думаю, нам з Ледянским не по дорозі, - твердо промовила я.

- І що ти робитимеш з дитиною?

Нікого не сказавши, я рушила до вітальні. Хотілось спати. І плакати, але ж не при подрузі!

- Аборт, Кріс?

Я здригнулась, наче мені щойно кинули ножем в спину, і знову торкнулась ще плаского живота.

- Ніякого аборту не буде, - твердо промовила я. – Це моя дитина. Я народжу її і любитиму більше за все на світі. А батькові нічого про малюка знати не треба. Так буде куди краще.

- Ти впевнена? – похмуро поцікавилась Лєна. – Ти ж розумієш, що таке бути матір’ю-одиначкою. Твоя мама піднімала тебе сама! І хіба вам було просто?

- Я не моя мама, - відрізала я. – І не збираюси сидіти, склавши руку. Але вішатись на шию чоловікові, якому від мене треба тільки розум, не стану. Хай робить що хоче. В моєму житті для Андрія Ледянського більше нема місця.

- Це надто радикально.

- Якраз так, як треба.

Лєна нічого не відповіла. Вона все одно всього не знала. Що я, на її думку, могла зробити? Схопити дитину і тікати на край світу, щоб мене ніхто не знайшов?

Я посміхнулась.

Мій малюк буде в повній безпеці. Я зроблю все, щоб зберегти його і подарувати йому весь світ. Але… Щоб моя дитина була жива, здорова і щаслива, не можна, щоб хтось, і в тому числі Ледянський, знав, що він його батько.

- І що ти зробиш? – зітхнувши, поцікавилась Лєнка.

- Житиму, Лєн, - похитала головою я. – Роститиму свого малюка. Одна.

А ще постараюсь якомога швидше забути Ледянського. Тому що цієї людини в моєму житті не має бути. Навіть його ім’я… Навіть воно не може звучати поруч зі мною.

І попри все я буду щасливою.

Я та моя дитина.

Найяскравіша зірка на моїх особистих небесах.

…Коли я повернулась до Лєнки, на губах грала така щаслива посмішка, що вона, здається, просто не вірила  своїм очам. Але казати нічого не стала. Тільки дружньо поплескала мене по плечу, показуючи, що повністю підтримує і готова допомогти, яке б рішення я не прийняла.

І я була за це їй неймовірно вдячна.