Розділ вісімнадцятий

Я вийшла в приймальню, лишаючи Вешнєва і Ледянського за тонкими дверима. Нічого нового для себе я б там не почула; спокійні чергові переговори. Обидва учасники вміли тримати себе в руках. Якби Андрій був надто дурним, він би ні за що не зробив свої статки в такому молодому віці.

Інша справа, що розраховував Ледянський на абсолютно інший результат.

Можна було взагалі піти з офісу, але я опустилась в своє робоче крісло, ввімкнула ноутбук і взялась розбирати поточні документи. На столі вже красувався немалий стосик паперів, яким треба було негайно приділити увагу. Мені довелось кинути весь свій вільний час на пропрацювання договору, точніше, одразу двох, було не до текучки.

Через півгодини двері нарешті відчинились. Павло Григорович вийшов з кабінету першим; він розтягнув тонкі губи в посмішці, дивлячись на мене, і промовив:

- Чудова робота.

- Дякую, - коротко кивнула я, про себе відмічаючи, що він міг би нічого не казати.

Проте, Вешнєв так і вчинив… Несподівано тихо, як для нього. Я чекала гіршого. А так – він просто ковзнув по мені оцінюючим поглядом, посміхнувся наостанок і жестом звелів своєму помічнику слідувати за ним. Той затримався лише на секунду, щоб спустити окуляри на перенісся і весело, підбадьорливо підморгнути мені. Очевидно, намагався підтримати, розуміючи, що мене чекає нелегка розмова з власним начальником.

Добре бути просто найманим працівником. Можна прийти, виконати свою роботу і піти, а потім ні за що не нести відповідальність. Фінансовий консультант. Я, на жаль, по вуха в цій грі, і тільки болото змикається над головою, показуючи, що назад ходу нема.

Ледянський провів партнерів до ліфта, попрощався з ними і повернувся. Я продовжувала працювати, майже бажаючи нарешті поговорити.

Андрій закрив двері на ключ, яким майже ніколи не користувався, підійшов до мене, вперся долонями в стільницю. Я ледь стримала свої емоції, продовжуючи працювати над документом.

- То от ти яка, Мишко, - проронив він, проговорюючи кожне слово так, наче воно було кулею, що намагалась розбити моє і так змучене серце. – Підставила мене і задоволене? Зізнайся, давно на нього працювала? Давно?

Я підняла голову, зустрічаючись з ним поглядом. Андрій стискав зуби від злості.

- А я ж у коханні тобі зізнавався! А тоді ти взяла і просто підсунула мені інший варіант договору!

- Я зробила це задля тебе.

Ми зустрілись поглядами, і я чітко побачила внутрішню боротьбу. Ледянський явно думав, образити мене у відповідь чи спробувати дізнатись правду. Але, очевидно, для другого йому просто не стало сміливості.

Він зробив крок до мене, скорочуючи відстань до мінімуму, і я знала, що за мить можу опинитись в його обіймах. Я розуміла, чим це для мене скінчиться. І не могла дозволити йому так вчинити зі мною.

- Мишко! Ти… Ти не мишка, ні. Ти з самого початку за мною шпигувала? – звинувачувально спитав він. – З самого початку придумала свій хитрий план? Так? Прикидалась… сірою мишею, щоб просто задурити мені голову, правильно? Сміялась, доки я зізнавався тобі у коханні?

- І тобі, - прошепотіла я, - ще стає совісті в чомусь звинувачувати мене після того, що між нами було? Замість того, щоб просто вислухати?

- І що ти можеш сказати? – Андрій відступив від мене на крок. – Що це сталось випадково?

- Не випадково, а тому, що я покохала тебе. І мені треба багато чого пояснити. Якщо ти хоч спробуєш вислухати, то нам двом буде куди простіше…

Звичайно ж, на мої зізнання йому було плювати. Ледянський просто відступив ще на півкроку, здається, запізно зрозумівши, що вимагати від мене пояснень і комусь щось доводити вже пізно, все одно документи підписані. Він не позбудеться бізнесу, звісно ж, і йому нічого не загрожує, але амбітні плани рухнули, і Андрій звинувачував в цьому мене.

Я… Також відчувала себе використаною. Але розуміла, що іншого варіанту розвитку подій просто не могло бути.

- Може, - гмикнув він, - скажеш ще, що зробила це заради мене?

- Так, - підтвердила я, хоча знала, що зараз ці слова будуть пустим звуком. – Я зробила це задля тебе. Але ти, звісно ж, можеш мені не вірити.

Чоловік стиснув руки в кулаки. Здавалось, міг би – і взагалі накинувся на мене, але з якихось причин стримався.

- Буде краще, - нарешті холодно промовив Ледянський, - якщо ти просто підеш, Мишко. Це все. Далі наші дороги розходяться.

- Ти міг би просто дозволити мені все пояснити, - відмітила я.

- В цьому нема сенсу.

- Звісно, - кивнула я. – Звісно. Зате був сенс просто звалити все на мене, правда? Не роби вигляд, наче ти ні в чому не винен, Андрію.

- Не винен? Ти мене підставила! Помстилась, задоволена? Може, ще з Вешнєвим роман крутила за моєю спиною?

Я повільно зняла окуляри, потім стягнула резинку, що тримала волосся, і розпустила волосся. Потім розправила плечі, намагаючись триматись як можна впевненіше, і розстебнула кілька гудзиків піджака, надто незручного, щоб в ньому виглядати достойно. В погляді Ледянського спалахнула недовіра. Напевне, за свої слова він чекав як мінімум ляпаса?