Розділ чотирнадцятий

Мені пощастило, що розмова відбулась в п’ятницю, наступний день був вихідним. Я провалялась у ліжку без сну майже до світанку, а тоді прокинулась, вислизнувши з обіймів кошмару, від гучного дзвінка телефону.

Спочатку мені здалось, що це Андрій, дзвонить для того, щоб впевнитись: я в нього на гачку і не відмовлюсь від запропонованої роботи. Заради коханого втечу на край світу…

Але, побачивши номер телефону, кулею вилетіла з ліжка.

Вешнєв.

- Слухаю, - видихнула я, приймаючи виклик.

- Взнала, Христиночко? Як справи?

Я скривилась. Терпіти не могла, коли він так до мене звертався. У мене кожного разу виникало враження, наче мене штовхали в якесь болото…

Та збити виклик я також не могла. Вешнєв таке не пробачає; йому не до душі, коли хтось відмовляється грати за його правилами. Хоча, навряд він зробить мені щось погане. Краще просто не смикати тигра за вуса.

- Звісно, впізнала, Павле Григоровичу, - я шумно видихнула повітря. – Вас ні з ким не сплутаєш. Все добре. Але ж ви знаєте й самі?

Вешнєв розсміявся. Від цього звуку у мене мороз шкірою пішов; я нагадала собі про те, що сама знаходжусь у певній безпеці, однак, від цього мені не стало легше, навпаки. Якщо Андрій здумає грати проти Вешнєва, а той про це дізнається, то він зітре його у порох.

А він дізнається. Можливо, навіть від мене.

- Ну, Христиночко, я стільки разів просив тебе не називати мене Павлом Григоровичем, що це вже навіть не смішно. І перестань «викати». Я намагаюсь налагодити стосунки, не будь такою колючкою.

- Не треба розмовляти зі мною, наче з маленькою дівчинкою, - відрізала я. – Мені вже давно не три роки. Я не можу звертатись до вас на «ти», і ви прекрасно знаєте, чому.

- Ти будуєш штучні бар’єри.

Іноді мені здавалось, що Вешнєва дійсно засмучувала моя відстороненість. Але… Я кожного разу уявляла собі, що б сталось, якби він, вирішивши трошки постежити за мною, виявив, що я – така ж простодушна дурна провінціалка, як і моя мати. Хіба б став тоді Павло Григорович зі мною возитись? В кращому випадку він би просто зник з мого життя і більше ніколи не давав про себе знати. Про гірші варіанти розвитку подій я намагалась просто не думати.

Але він вважав мене корисною. Розумною, талановитою. Всі ці стажування, найкраще навчання – так, я багато чого досягла власним розумом, але ніколи не могла гарантувати, що Вешнєв не приймав в цьому участі і не пробував переставити кілька шахів на власній ігровій дошці, підлаштовуючи більш зручну комбінацію.

- Як там успіхи на роботі? – не вгавав Вешнєв.

- Поки що все спокійно, - промовила я. – Ви дарма переживали, Павло Григорович.

- Христиночко, моя інтуїція ніколи в житті мене не підводила, - твердо промовив він. – А я відчуваю, що там геть не все так добре, як мені співають. Ледянський ні за що не втратить можливість втопити свого головного конкурента. Я повинен знати про все заздалегідь. Ти ж розумієш це, Христино?

- Звісно, - кивнула я. – Якщо мені буде хоч щось відомо, я одразу ж про це повідомлю.

- Я розраховую на твою розсудливість.

- Звісно ж. Я ніколи не вчиняла ніяких серйозних дурниць.

- Саме це мені завжди і подобалось в тобі, Христиночко. Гарного дня.

Вешнєв збив виклик, лишаючи мене наодинці зі своїми думками. Я ж рухнула назад на ліжко, ледь стримуючись, щоб не розридатись.

Чорт, чорт, чорт!

Коли я влаштовувалась на роботу, я не думала, що все буде так. Вешнєв досить просто сформулював свій запит. На його думку, конкурент надто загрався; його пора було поставити на місце. Павло Григорович сподівався спіймати Ледянського на слові, змусити його зробити помилку. Я ж була потрібна для того, щоб цю помилку помітити.

А тепер Андрій просив мене придумати план, як обдурити Вешнєва. Такий, щоб ніхто, і в першу чергу Павло Григорович, не здогадався про підступний задум.

Вони обидва намагались використати мене. Вешнєв давно зрозумів, що будувати просто ділові стосунки зі мною легше, ніж намагатись задобрити, а Андрій, вочевидь, вирішив спочатку звабити, затягнути в свої тенета, а тоді вже пропонувати мені зробити бізнес-план. Щоб закохана дурненька дівчина не могла відмовитись.

Телефон знову задзвонив. Тепер це дійсно був Ледянський, і я неохоче підняла слухавку.

- Алло, - спробувала промовити якомога бадьоріше, намагаючись не задумуватись про те, як для мене може обернутись ця розмова. – Доброго ранку.

- Доброго. Як ти? Ти вчора так швидко втекла, Мишко…

Мишка. Слово опалило мене, наче ляпас.

- В порядку, - миттєво посміхнулась я. – Скучила вже. І… Я згодна. Пробач, що не сказала вчора.