Розділ тринадцятий

Мені здавалось, що час тікає крізь пальці, наче пісок, швидко, невловимо і надто стрімко, щоб я могла дійсно зрозуміти, що відбувається. Мені здавалось, Андрію рано чи пізно набридне ця ілюзія роману; однак, лишаючись на роботі винятково в ділових стосунках, ми непомітно зустрічались десь, розмовляли, гуляли…

Приїжджали до нього додому.

Сказати чесно, мені сподобалось ховатись. А ще те, що Андрія не турбував мій образ сірої мишки, буквально запаморочило мені голову. Як приємно було відчувати себе коханою та потрібною…

Я просто виконувала свою роботу, просто любила цього чоловіка і дозволила собі повірити, що казки іноді стають реальністю. Буває ж таке, що проста дівчина може приглянутись багачу і красеню типу Ледянського.

Насмішки колег на роботі перестали мене зачіпати. Я більше не звертала уваги на те, що мені казали інші люди. Власне, відвертих нападок більше й не було, ну, а з колегами я старалась контактувати лише з ділових питань.

До кінця місяця я знала про фірму більше, ніж могла навіть припустити. І менше всього на світі мені хотілось користуватись цими знаннями.

Я думала, буде простіше.

- Все в порядку?

Голос Андрія вирвав мене з трансу. Ми блукали по вузьким доріжкам старого парку, надто втомившись від людей. Не знаю, як він погодився приїхати сюди… Ледянському подобались місця більш яскраві та шумні, ресторани, клуби – в останні, проте, я їздити категорично відмовлялась, - і тому подібне. Дивовижно, що при такій пристрасті до лоску він взагалі відчував цікавість до сірої мишки типу мене.

- Так, - відповіла я йому посмішкою. – Все добре.

- Ти наче літаєш у хмарах, - Андрій зупинився, дивлячись мені в очі. – Проте, можливо, мені пора перестати говорити усілякі дурниці… І сказати те, що давно збирався.

Я здивовано глянула на нього, не зважуючись задати питання – що саме він хотів мені сказати? Про що взагалі мова? Ми намагались не згадувати про роботу, коли лишались наодинці, але, може, це щось термінове?

- Так? – вигнула брови я. – Про що мова? Кажи…

- Я кохаю тебе, Мишко.

Напевне, шок, що відобразився на моєму обличчі, вразив Андрія до глибини душі. Може, він чекав радісного вереску, ну, або того, що я просто кинусь йому на шию, але я просто несміливо посміхалась, не в силах зібрати себе до купи

Він… Кохає мене? Звучало дивовижно. Андрій Ледянський, багатий, гарний чоловік, на роботу до якого я потрапила геть не для того, щоб зв’язати з ним свою долю, зізнається мені у коханні.

- Не мовчи, - попросив Андрій, знову торкаючись моєї щоки, а тоді знімаючи мої окуляри. Йому подобалось дивитись мені в очі; напевне, так в людних місцях Ледянський нагадував собі про те, що його мишка геть не така, як її бачать інші люди…

- Я також тебе кохаю, - випалила я, забувши про те, якими можуть бути наслідки цієї короткої, такої простої фрази.

Ніколи раніше я не відчувала нічого подібного до чоловіка. Це було неймовірно – відчувати себе коханою, наче наша взаємність сковувала нас єдиним ланцюгом і показувала, що ніхто і ніщо не зможе нас розлучити.

…На наше щастя, в парку нікого не було. Нікого, хто міг би завадити пристрасному, може, навіть трошки непристойному поцілунку. Я знову дозволила собі розтанути в його руках, не думаючи про наслідки. Мій, мій чоловік…

- Я такий радий, - прошепотів мені на вухо Андрій, - що ти відповіла мені взаємністю. Я навіть мріяти не міг…

- Ну що ти, - я посміхнулась. – Це я навіть мріяти не могла, що сам Андрій Ледянський подивиться на таку, як я.

- Мишко, - усміхнувся він. – Моя маленька Мишко, - він притягнув мене до себе і поцілував в скроню. – Ти прекрасна. Така світла, чиста… Нікому я не можу довіряти так, як тобі.

Я замружилась, боячись показати, що насправді недостойна таких слів. Хоча я ще нічого поганого не зробила, та могла. Врешті решт, збиралась, коли влаштовувалась до нього на роботу і вперше дивувалась тому, що він дивиться на мене з інтересом.

- Мишко, - Андрій відсторонився. – Те, що я скажу зараз, дуже важливо. Попереду в мене угода, від якої залежить доля всього мого бізнесу. Ти ж знаєш, хто такий Павло Вешнєв? Ми з ним збираємось заключити договір. І я сподіваюсь, що дякуючи цьому договору нарешті позбудусь конкурента.

- Конкурента – це Вешнєва? – перепитала я.

- Так.

- Але ж ти розумієш, - обережно промовила я, - що він небезпечний? Що це може погано закінчитись? Ти ж збираєшся піти на обман.

- Він також брудно грає, - Андрій стиснув мої руки. – І я впевнений, що найкращий спосіб вирішити цю проблему раз і назавжди – це просто позбутись перешкоди. Треба підготувати договір і бізнес-план, під яким Вешнєв поставить підпис, ні про що не задумуючись, а тоді прогорить. Ділити територію з ним неможливо.

Я слухала слова Андрія з завмиранням серця.

- Мишко, ти єдина, хто може зробити дійсно достойний план

Він хотів, щоб я придумала, як обманути Вешнєва. Як зробити це так, щоб і комар носа не підточив.

Невже всі ці зізнання в коханні були лише для того, щоб затягти мене в свої тенета? Може, я взагалі нічого для нього не значу?