Розділ дванадцятий

В домі у Андрія було якось раптово пусто. Він наче привіз мене не в свою квартиру, а в готель, безликий та бездушний. Багато вільного простору і абсолютно відсутнє відчуття індивідуальності, змішане з чітким відчуттям, що я тут зайва. Чужа.

Я розулась і зробила крок вперед, насолоджуючись неймовірною м’якістю килима. Андрій зробив крок за мною, ніяк не порушуючи тишу.

Не варто було погоджуватись. Я зрозуміла це вже в машині, коли ми їхали в геть невідомому для мене напрямку. Розуміння, що я роблю велику дурницю, вже тоді колотилось у мене в голові. Однак, я дозволила привести себе сюди – в холостяцький барліг.

- Подобається? – поцікавився Андрій, зупиняючись в мене за спиною.

- Так, - кивнула я.

Ця квартира не могла не подобатись. Велика, стильна… Тут було досить простору та лоску, щоб це місце могло належати дуже багатій людині. Дороговизна в деталях – я мимоволі відмітила це, коли озиралась.

Однак, душі тут не було.

- Подобається, - промовила я ще раз, - але тут все так, наче ніхто й не жив…

- Я приходжу сюди лише ночувати, - легко знизав плечима чоловік. – Завжди один.

- Чому?

Я обернулась, не приховуючи подиву. Про репутацію Ледянського чутки ходили усім містом, якщо не всією країною. І я геть не збиралась наївно вірити в те, що це лише вдалий хід піар-менеджерів.

- Тому що це місце для особливої жінки, а не для випадкових звязків.

- Тоді чому я тут?

- Може тому, що ти – особлива?

- Ні, - рішуче мотнула головою я. – Ні! Я просто…

Ледянський притиснув палець до моїх губ, наче вговорюючи замовкнути. Я здригнулась. Від одного простого доторку мене наче струмом пронизало.

Він обережно провів великим пальцем по контуру моєї нижньої губи, потягнув, наче перевіряючи, наскільки я відповідаю тому образу сірої миші, що ніколи в житті не бачила чоловіка. Я здригнулась, зрозумівши, що важко дихаю і ледь тримаюсь на ногах. Голова запаморочилась від однієї думки про те, що ми раптово стали неймовірно близькими…

Андрій не зупинявся на досягнутому. Він підійшов до мене впритул і зняв мої окуляри. Відклав їх кудись на тумбочку, тоді взяв моє обличчя в долоні і прошепотів:

- Ти неймовірно гарна, Мишко.

Тепер він більше не називав мене Христиною Ігорівною. А шкода, адже звичний офісний флірт зміг би мене трохи струснути, протверезити, повернути на грішну землю. Однак, не сталось нічого, що могло б повернути мене до тями.

- Це брехня, - тихо озвалась я. – Я сіра миша. Синя панчоха.

Я прекрасно про це знаю, я спеціально робила все, щоб виявитись такою. Мишкою. Непримітною. Невидимою.

Однак, Андрієві це не завадило.

- Я одразу розгледів, - усміхнувся він. – Тобі, можливо, трішечки не вистачало досвіду… Але ти вражаюча, Мишко. Свіжа, чиста. Таких знайти важко.

- Я…

Він не дав мені нічого заперечити, та що там, я не встигла навіть задатись питанням, чи дійсно йому подобаються такі сірі, непривабливі, приховані за огидним одягом. Андрій ривком підтягнув мене до себе і поцілував, пристрасно та грубо, не лишаючи можливості звільнитись. Можливо, я б злякалась його натиску, якби мене саму не накрило з головою бажання хоч на день забути про всі обов’язки.

Важко було зрозуміти ту невидиму грань, після якої чоловік та жінка більше не можуть називати один одного чужими. Я сама не знала, коли це трапилось. Може, коли мої пальці плутались в його волоссі, а він ледь не розірвав мені блузку… Чи в ту секунду, коли він перестав терзати поцілунками мої губи, а замість цього спускався до шиї, до грудей, стягуючи з мене останній одяг, що дозволяв ще берегти деякі таємниці…

Мені здавалось, все повинно було закінчитись швидко, але це була довга, майже безмежна ніч, повна жару та кохання. Я вигиналась в руках Андрія, не здатна позбутись від розуміння, що я – бажана, я – його, я…

Не дивлячись навіть на те, що сіра мишка.

…Я заснула в нього в ліжку, забувши про обережність, про те, що мені треба було піти, поїхати до себе. Андрій не став мене проганяти; навпаки, влаштувався поруч, міцно обіймаючи за талію, і поцілував в шию, обережно, ласкаво, але з завидною наполегливістю нагадуючи, що я все ще належу йому.

- Ти прекрасна, - прошепотів він мені на вухо. – Не розумію, чому ти так активно ховаєшся, мишко, якщо ти настільки красива.

- Це особисте, - пробурмотіла я, розуміючи, що якщо розповідатиму правду, то зроблю лише гірше.

- Добре, - усміхнувся Андрій. – Хай особисте, - він поцілував мене в плече. – Хай… Зате такою я бачитиму тебе лише один.

Він нічого не сказав про роботу, і я, не втримавшись, промовила сама.

- Про наші… Про наші стосунки, - це слово, можливо, було значним перебільшенням, але мені жахливо хотілось використати саме його, - напевне, краще нікому не знати.

- Думаю, так тобі буде простіше?

- Так, - погодилась я. – Простіше.