Розділ одинадцятий

Напевне, тієї миті, коли я погодилась все-таки сходити з ним до ресторану, я зробила величезну помилку. Тому що, варто нам було хоч переглянутись, я миттєво спалахувала. Так, саме так, як і треба сірій мишці, на яку зволив звернути увагу привабливий чоловік. І хоча мені якоюсь мірою було соромно за власну поведінку, хоча я не раз і не два повторювала про себе, що так не можна, треба пам’ятати про самоповагу і не опускатись до подібних дурниць, я нічого не могла з собою зробити.

Дурепа.

Просто дурепа.

Ми приїхали до досить дорогого закладу; столик вже було заброньовано, і у мене виникнуло відчуття, наче Андрій заманював мене в гарно сплановану пастку.

- Ти тут колись бувала, Христино?

Ледянський якось дуже легко перейшов на «ти», і легка фамільярність в розмові його, здається, геть не дратувала, навіть навпаки. Я поки що трималась, намагаючись відноситись до нього з максимальною повагою; мені не треба, щоб він вирішив, наче я безнадійно закохана.

Я і сама, проте, не знала, що відчуваю.

- Ні, - легко збрехала я. – Ніколи.

Насправді, одного разу мені доводилось тут бувати. Не сказати, що то був найкращий досвід в моєму житті; я б краще просто стерла ті спогади зі своєї пам’яті. Мені тоді було вісімнадцять, і я вважала, наче мене запросив найпривабливіший хлопець потоку. Я свято вірила, що ми обов’язково покохаємо один одного. Я – найрозумніша, він – найкрасивіший.

А потім я дізналась, що йому просто дали грошей, щоб вговорити мене прийти до цього ресторану. Тому що тут є віп-кабінки і можна поспілкуватись наодинці. І заплатив чоловік, якого я на ту мить просто хотіла ігнорувати, навіть розмовляти з ним не бажала.

Я вважала це зрадою. З того моменту моє серце для чоловіків завжди лишалось зачиненим; здавалось би, мій однокурсник не зробив нічого критичного, ні, він не притяг мене на зустріч з кримінальним авторитетом, що придивився собі коханку, чи ще щось типу того, але приємного в зіткненні з тінями з минулого було мало.

Не оцінила я душевні пориви.

Сьогодні для нас приготували не закриту кабінку, а столик на двох. Він виявився не на самому видному місці, але все одно у залі, з чого я могла зробити висновок, що Андрій не соромився мене, як супутниці, дарма, що у мене не було часу заїхати додому і перевдягтись, і сюди я прийшла в тому самому офісному одязі. Цього разу, оскільки на вулиці було жарко, в наглухо закритій блузі і широких штанях. Цей одяг приховував мою фігуру – нормальну, між іншим, фігуру, що б там не думала Ольга та її ручні подружки, - куди гірше, ніж об’ємні светри та довгі цупкі спідниці, але змокнути від поту – точно не те, чого мені хотілось.

І так достатньо проблем і дискомфорту.

Андрій відсунув для мене стілець, допомагаючи сісти, запропонував вибрати щось з меню за власним смаком, і мені ледь стало сил для того, щоб просто ткнути пальцем в перший салат, що видався не надто дорогим.

- Я сама оплачу свою частину, - попереджувально промовила я.

- Ні, - Андрій навіть не збирався сперечатись, він просто повідомив мені, що такого не буде. – Я завжди сам розраховуюсь за дівчину на побаченні.

- Але ми не на побаченні!

- Саме на ньому, - заперечив він. – Я весь час чекав, як вивести тебе кудись з офісу.

- Мені здається, - я спробувала додати до голосу трохи твердості, - службові романи не вітаються…

- Це моя фірма. Моя фірма – мої правила, - похитав головою Андрій. – Я маю право порушувати їх.

Я зітхнула. Ні, це нікуди не годиться.

- Навіщо це тобі? – прямо спитала я, сподіваючись, що моя різкість хоч трошки його розчарує. Може, запевнить його в тому, що зі мною не треба мати діла. Я – не надто цікава кандидатура для зваблення.

Сіра миша, у якої немає ані граму жіночої м’якості, ніжності чи гармонійності.

- Ти дуже незвичайна, - промовив Ледянський і, помітивши, що я починаю стрімко червоніти, чи то від знічення, чи то від злості, додав: - Мені здається, ти неймовірно приваблива, але сама того боїшся і пакуєш себе у цю обгортку.

Принесли салати. Я зробила вигляд, що мене не цікавить нічого, окрім їжі – але чоловічий погляд від того не перестав бути нав’язливим, важким, давлячим. Андрій змушував мене підняти голову, і я нарешті здалась.

- Адже я також тобі подобаюсь.

- Я проти стосунків на роботі, - рішуче промовила я.

- Ми зараз не на роботі, - Ледянський перехопив мою руку. – На роботі можеш мені викати і називати Альбертовичем, коли хочеш. Але тут інші правила… Потанцюємо?

Я не встигла зрозуміти, коли він, сприйнявши моє мовчання за згоду, потягнув мене за зап’ястя, змушуючи вибратись з-за столу. В ресторані грала приємна музика, ми були не єдиною парою, що танцювала, але мені чомусь стало не по собі. Напевне, від того, що я прийшла до остаточного висновку: поруч з ним я втрачаю голову, остаточно і безповоротно.

- Поїдемо до мене? – раптом тихо спитав Андрій.

Не можна! Але я відчувала жар його тіла і подумала, що, можливо, це нічого не зіпсує. Мені так не хотілось бути в його очах дивною, хворою на всю голову мишею, яку навіть нікуди не зводити… Втрачати голову – точно не те, що мені зараз треба, коли я піддалась власним почуттям. Знала, що можу про це пожаліти, але не була здатна пручатись.