Розділ десятий

Напевне, приблизно так, як я зараз, і виглядають загіпнотизовані удавом кролики? Тому що від мого здорового глузду не лишилось абсолютно нічого.

- Думаю, це буде незручно…

- Я не прийму від вас відмови, Христино, - Ледянський схилився до мене, і його дихання опалило мені шкіру.

- Можливо, - майже налякано прошепотіла я, - ви дасте мені хоча б час подумати?

- Звісно, - усміхнувся він. – У вас точно є час на роздуми до вечора. Але я налаштований добитись від вас взаємності.

- У вас достатньо… Радикальні плани.

- Я ніколи не відступаю від своєї мети, - звабливо посміхнувся мені Ледянський. – Можете навіть не сподіватись. Христино. Ігорівно.

Я з зусиллям розтягнула губи у посмішці у відповідь, а потім майже вилетіла з кабінету. Те, що відбувалось зі мною… Це було неправильно. Категорично неправильно. Мені не можна думати про нього, не можна уявляти його поруч з собою. В першу чергу тому, що я тут не просто так.

І всім, а головне, самому Андрієві, краще буде опинитись якомога далі від мене. Але він наче спеціально пробував оплести мене своїми нитями, змусити знаходитись ближче до нього, аніж я могла собі дозволити. Мій мишиний образ, здається, виявився для чоловіка не приводом відступити, навпаки, привабив увагу.

Повернувшись до приймальні, я спробувала з подвійною впертістю взятись за справу, та дарма. Думки розлітались у різні боки, неслухняні і надто швидкі, і я виявила, що починаю здійснювати неймовірно дурні помилки. Нічого хорошого не трапиться, якщо я відправлю документи не тій людині чи забуду повідомити Андрія про важливу зустріч.

Тоді ні один з варіантів перемоги не буде реалізований.

Трошки заспокоївши власне серцебиття, я вислизнула в хол, сподіваючись просто випити холодної води. У кулера, на щастя, черги не було. Я підставила стаканчик, взялась відкручувати кран і виявила, що у мене досі дрібно тремтіли руки.

Вода трохи допомогла. Я залпом випила її, пошукала поглядом відро для сміття і, зрозумівши, що його знову прибрали за ріг, мимоволі закотила очі. Місцева прибиральниця робила все, щоб співробітники офісу просто кидали стаканчики на підлогу або намагались прилаштувати їх поруч з кулером.

- А ти бачила? – прозвучав верескливий голос, варто було мені тільки зайти за поворот. – Як вона мріє від кожного погляду Андрія! Сіра миша, синя панчоха! Де він тільки це страховидло знайшов?..

- Ага, на нас шеф уже й не дивиться, знайшов собі, на кого любуватись…

Я завмерла. Можна було показатись на очі дівчатам і поставити їх на місце, але я не сумнівалась, що зроблю лише гірше. Змусити їх розкаятись, напевне, неможливо – надто багато нахабства в голосі, а ще – впевненості в тому, що вони вчиняють так, як повинні. Сміються от, задоволені власними досягненнями.

- Готова сто баксів поставити, - ствердно кивнула власниця того самого верескливого голосу, - що наш Андрій навіть відвертається від неї, коли заходить до приймальні. У нього надто хороший естетичний смак. Цікаво, на що вона розраховувала?

- Ну, дівчата, - це казала Ольга, я легко її впізнала, - може, вона прийшла просто працювати за спеціальністю?

Вони миттєво вибухнули сміхом. Очевидно було, що ні одна з дівчат, в тому числі Ольга, не вірили в те, що людина може просто виконувати свої обов’язки.

- Ага, звісно. За спеціальністю, - фиркнула якась з дівчат. – Впевнена, вона вже уявила себе героїнею чудесного шоу «Мишка для мільярдера», де на голову облізлій курці падає раптово красунчик з купою грошей, відправляє її до салону і тюнінгує так, що і не впізнати.

- Їй не поможе.

І знову сміх. Мені стало гидко, захотілось вмитись. А ще – переодягнутись в щось гарніше, підфарбувати очі, викинути окуляри разом з залишками маскування і стати перед ними нормальною, привабливою дівчиною.

Я, проте, так і не зважилась зійти з місця. Чужа жорстокість буквально прибила мене до підлоги, а коли я вирішила йти, впевнивши себе в тому, що нема чого ображатись, сама ж, спеціально, вибудувала цей образ, одразу ж наштовхнулась на Андрія.

От тільки, попри впевненість колег, він не поспішав відвертатись, навпаки, так і їв мене очима. Його руки впевнено лягли мені на талію, і я відчула, що окрім тяги до нього в мені прокинулась ще й гордість. Отже, я йому огидна? Він на таких мишей не дивиться навіть?

- Ну то що? Ти визначилась? – поцікавився він, запитально вигинаючи брови.

Я збиралась казати, що мій чай час ще не сплив, до вечора ще багато, але, згадавши нахабні, гидкі дівчачі голоси, що буквально переслідували мене тепер, не стрималась і випалила:

- Так. Я  згодна.