Розділ дев'ятий

Наступні кілька днів для мене змішались в один. Кожного разу, наштовхуючись на уважний погляд Ледянського, я нагадувала собі: він мій начальник, не більше того.

Чи це працювало?

Ніскілечки.

Мені здавалось, я наче заразилась невпевненістю від свого образа. Розуміла ж, що абсолютно точно не могла нікому сподобатись, тим паче, такому чоловікові, як Ледянський, але тієї ж миті ніяк не могла подолати відчайдушне бажання повірити в чудо. Питання, чому він дивився на мене так з самого початку, все ніяк не давало мені спокою.

Андрій був здивований, що така сіра миша зважилась прийти до нього на фірму і спробувала працевлаштуватись? Був невдоволений, казав, що я більше схожа на опудало, ніж на привабливу молоду жінку? Зацікавився стажуваннями? З самого початку перевіряв, чи я можу виявитись корисною?

Мені не сподобались ці думки. І не подобалось те, як я реагувала на випадкові доторки. А їх виявилось куди більше, ніж я могла собі уявити.

Випадковий доторк пальців, коли я приносила йому обід чи каву. Надто довгий погляд, доки розповідала про черговий звіт. Чи те, що Ледянський мав дурну звичку зупинятись прямо у мене за спиноб, коли приносив нові завдання, і спирався об спинку мого крісла… Я буквально відчувала його дихання у себе на потилиці.

Він не поводився так з другими жінками, хоча вони все одно мліли від одного простого погляду. А до мене поступово доходив сенс фрази «надто красивий чоловік». От Ледянський був саме що «надто». Це світле волосся, не укладене в ідеальну зачіску, а трохи розпелехане, дурна звичка постійно скуйовджувати його, сталевого відтінку очі, що буквально пожирали мене при випадкових зіткненнях…

Підвозити мене Ледянський більше не намагався. Я зраділа тому, що кожного вечора в нього знаходилось більш важливе заняття, трохи розслабилась і дозволила собі просто бігати по різним дорученням, не задумуючись над тим, як він знову атакуватиме мене, мишку, що сховалась в своїй нірці.

За вихідні моє гостре відчуття небезпеки трохи вляглось. В понеділок зранку я за звичкою йшла на роботу ледь не раніше за всіх і до приїзду Ледянського встигла розібрати документацію і підготувати те, що необхідно було негайно передати шефові на вивчення.

- Доброго ранку, - я піднялась зі свого місця і підхопила кілька папок. – Тут я розсортувала кореспонденцію, на підтвердження прислали кілька договорів…

Андрій ковзнув по мені байдужим поглядом.

- Проходьте до мого кабінету, Христино, - жестом запропонував він слідувати за ним. – Обговоримо план на цей тиждень.

- Секундочку, я візьму план…

- Не варто, - обірвав мене Андрій.

До колишніх помічниць висувалась залізна вимога – всі заплановані справи Ледянського вносились до спеціальної таблиці. Нічого особистого він туди не записував, але відповідальність за карту його тижня несла саме господиня приймальні.

Те, що він на початку робочого тижня не побажав взятись за написання плану, дивувало. Однак, я зручніше перехопила папки з документами і рушила до його кабінету. Андрій, як справжній джентльмен, відкрив переді мною двері, пропускаючи всередину, і жестом запропонував сісти.

- Я розсортувала отримані заявки, - заговорила я, перебиваючи незручне повчання. – Тут запити на співробітництво від мілких фірм, можливо, деякі з них вам здадуться цікавими, - на стіл лягла перша папка.

Ледянський нічого не коментував. Він зупинився у мене за спиною, з якоїсь причини, відомої, звичайно ж, йому одному, не промовляючи ні слова і не бажаючи займати власне місце за столом.

- Тут, - продовжила я, відкриваючи другу папку, - результати  дослідження, яке ви ініціювали на минулому тижні. Я взяла на себе відповідальність розрахувати певні статистичні показники і…

- Так, - перебив мене раптом Андрій, - ви дуже швидко працюєте, Христино… І досить талановито перебудовуєте функціонування мого офісу. Всього тиждень, як ви займаєте це місце, і в мене в документах вже запанував неймовірний порядок, навіть працівники стали поводитись більш… Передбачувано. Думаю, так, це дуже правильне слово.

Я здригнулась.

- Якщо вам не подобається, я можу змінити власний підхід до роботи…

- Мені подобається, Христино. Ігорівно, - він знову скористався моїм по-батькові, наче спеціально насміхаючись, зачіпаючи мене. – Не варто турбуватись. Все в повному порядку. І ще… - він раптом опустив руки мені на плечі, і я застигла, не чекаючи такого тісного контакту на робочому місці. – Погодитесь повечеряти зі мною сьогодні в ресторані після роботи?