Розділ четвертий

Час до обіду пролетів неймовірно швидко. Мені вдалось викинути Ледянського з голови – в першу чергу тому, що я була надто захоплена роботою. Розіслати запити і передати звіти, повідомити про правки – це все не надто складна справа, як і приготувати каву чи замовити обід, але я знайшла собі на голову додаткові задачі.

Діяти треба було швидко. Цьому мене вчили на кожному з закордонних стажувань, і я досить швидко і легко засвоїла головне правило – не губитись, не витрачати час дарма.

Якщо хочеш завоювати довіру начальства, тобі треба реагувати одразу.

Проте, найперше мені вдалось заробити увагу буквально від кожного співробітника офісу, що встиг зазирнути до приймальні.

Можливо, в цьому варто було звинувачувати довгий язик Ольги, але я не сумнівалась, що легкі напівпрозорі двері до приймальні сьогодні відчинялись в два рази частіше, ніж зазвичай. Хтось, побачивши мене, ледь стримував смішки, хтось реагував досить достойно, хоча явно був здивований моєю «неймовірною» зовнішністю. Насправді, все, що відштовхувало – це всього лиш непідходяща зачіска, окуляри та одяг, далекий від розуміння моди, але мене з такою легкістю записали як страховидло, що я й сама себе за нього приймала.

Єдиною людиною, що не стала свердлити мене невдоволеним поглядом, виявився кур’єр з ресторану. Всередину його не впустили; за обідом для Андрія мені довелось спуститись донизу. Хлопець, побачивши мене, привітно усміхнувся, вручив пакет і побажав приємного апетиту; те, що гроші йому давала сіра миша, а не якась неймовірна красуня, його турбувало мало.

В ліфті ж мене чекала Ольга.

- Колишня його помічниця йому їжу не тягала.

- Мені нескладно.

Колишня його помічниця, скоріше за все, виконувала інші функції і гріла ліжко Ледянському. Я старалась про це не думати; буде куди краще, якщо Андрій просто не звертатиме на мене уваги.

Ліфт їхав якось особливо повільно, наче за замовленням Ольги. Вона спробувала ще кілька разів піддіти мене, однак, я рішуче її проігнорувала і просто вийшла на потрібному поверсі. Коробка віддавала теплом, і я спробувала сконцентруватись на приємних відчуттях.

В приймальні знайшлась досить пристойна таця; я відкрила пластикові лотки з їжею, поклала на серветку столові прибори, підхопила свою ношу і рушила до Ледянського.

У нього було відчинено; чоловік явно чекав свій обід. Я наштовхнулась на знайомий вже палкий погляд і привітне:

- А ви вчасно, Христино. Ігорівно.

- Все, як ви і доручили, - стримано відповіла я. – Французька класична кухня.

Андрій байдуже глянув на обід, я ж вже збиралась йти, але зупинилась останньої миті, наче випадково затримавшись біля дверей.

- Ви ще чогось хотіли? – поцікавився Ледянський.

Я зам’ялась. Можна було просто піти; у сірої мишки, що не вирізняється нічим, окрім закордонних стажувань, невисокий шанс запам’ятатись достатньо, щоб потім хтось дійсно прийшов по її душу. Але Андрій не зводив з мене погляду, та й їжа, що стигла, приваблювала його геть не так сильно, як моя власна загадкова персона.

- Так, - зважившись, видихнула я, - бізнес-план, що вам передали, виглядає надзвичайно неправдоподібним. Будь який хоча б трошки уважний підприємець знайде там нестиковки і розіб’є ваш захист вмить. Це класична схема, і вона вже багато років не працює.

Ледянський примружився.

- Не пам’ятаю, щоб я говорив вам переглядати бізнес-план. Більше того, не пам’ятаю, щоб дозволяв вам це робити.

- Не дозволяли, - кивнула я. – Але я проявила ініціативу.

І завмерла, впевнено дивлячись йому в очі крізь товсті скельці окулярів.

Звільнить? Після першого ж робочого дня?