Розділ третій

Ольга стрімко повернулась до нього. Знущальну гримасу наче гумкою стерли з її обличчя; тепер дівчина була сама доброзичливість і, здається, збиралась прикидатись ласкавою до самого кінця. Однак, Андрій явно не повірив її невинному погляду.

- Можеш бути вільною, - це відносилось явно не до мене, до Ольги.

Вона смикнула плечем, виражаючи невдоволення.

- А ця миша сіра лишиться на тебе працювати? Здається, я пропонувала тобі більш адекватний варіант помічниці. Чим він тебе не влаштував?

- Христина… Ігорівна, - знову ця пауза між іменем та по-батькові, - прекрасний спеціаліст. У неї розкішне резюме і величезна кількість стажувань в іноземних компаніях. Дивно, як твоя подружка взагалі закінчила університет, а от досвіду роботи або мозку в голові в неї нема точно. На цьому розмову закінчено, Ольго, - відрізав Ледянський.

Подіяло. Дівчина, видавши важке зітхання, все-таки покинула приймальню. Я осталась наодинці з Андрієм; і він знову обдарував мене тим самим поглядом, що міг вибити з колії кого завгодно.

Особливо коли цей «хтось» - звичайна сіра мишка.

Я повторила про себе, що Андрій дивився на мене просто так, автоматично. Він звик фліртувати з усіма жінками, що оточували його, а я просто одна з багатьох, що потрапили йому під руку в якийсь певний момент. Звичайно, особиста помічниця, чому б з нею і не позагравати?

…В реальному житті я не виглядала настільки сірою. Хлопцям подобались мої очі, коли я не ховала їх за окулярами, моє довге темне волосся, зараз надійно зібране в косу, моя фігура. Приємна дівчина, що не надто любить виставляти свою зовнішність напоказ.

Рушаючи влаштовуватись на роботу, я пам’ятала: треба виглядати гірше, ніж зазвичай. Перетворитись на невидимку, сіру мишу, на яку не гляне ні один чоловік у здоровому глузді. Тому що мені не треба, щоб Андрій Ледянський вирішив позалицятись до мене. А він, якщо вірити чуткам, не надто відсував ту величезну кількість жінок, що самі йшли до його рук.

Однак, здається, маскування не спрацювало. Мишиний камуфляж Андрія, навпаки, зацікавив. Він вивчав мене уважним поглядом, хоча, коли заговорив, видався мені абсолютно спокійним.

- Щоб не приваблювати до себе зайву увагу, вам доведеться змінити стиль, Христино. Ігорівно, - він наче знущався, проговорюючи так моє ім’я та по-батькові.

Я ковтнула слину. В цьому його «Христина Ігорівна», що він вимовляв з придихом, якимось особливим, несподіваним голосом, було щось таке… незвичне. І надто сексуальне. Я старалась не задумуватись про це, але, стикаючись з поглядом його сталевих очей, кожного разу робила висновок, що не зможу лишатись повністю байдужою.

Це надто складно.

- Мій стиль – частина мене. Я не готова собі зраджувати, - я сподівалась, що мій голос зараз прозвучить достатньо твердо.

Ледянський зробив крок до мене, мимоволі заганяючи в кут. Як ту мишку. Я втиснулась спиною в дерев’яну стільницю, схопилась за край і подивилась йому в очі, намагаючись виглядати досить сміливою. Він протягнув руку, наче збираючись зняти мої окуляри, але останньої миті зупинився, стримався з якихось причин.

І добре, що стримався. Я не хотіла дивитись йому в обличчя прямо, без захисту товстих селець. Навіть крізь них бачила, що Андрій Ледянський привабливий і неймовірно чарівний. Мені не хотілось ще більше підсилювати це враження, навіть випадково.

- Що ж, лишатись вірною собі – не така вже й погана ідея, - спокійно відмітив він. – Але в такому випадку, вам доведеться бути готовою до неоднозначної реакції колег, Христино… - цього разу пауза була надто довгою, і я вже майже впевнилась в тому, що Ледянський не стане використовувати такий вдалий прийом з моїм по-батькові, але він не змовчав, - Ігорівно.

Я шумно втягнула носом повітря і скуто усміхнулась.

- Для того, щоб бути собою, необов’язково щось комусь доводити, Андріє Альбертовичу. Я думаю, що думка сторонніх не настільки сильно мене турбує.

- Добре, - погодився він. – В такому випадку, пропоную вам перейти до роботи. Добре, що ви не запізнились. У мене буле для вас завдання.

Андрій відсторонився від мене – якраз вчасно, щоб я змогла вдихнути повітря повними грудьми і трошки заспокоїтись. Поняття не маю, чому так реагувала на цього чоловіка. Ймовірно, ті, хто в соцмережах в коментарях називав його чарівником, магом, що краде душі дівчат, не так вже й сильно помилявся. Один погляд – і можна забути про будь-яку обережність.

Перепочинок був недовгим; через хвилину, не більше, Ледянський повернувся з цілим стосом документів і поклав їх переді мною.

- Вам потрібно буде розібрати запити, - він кивнув на папери, - звіти віднести у відповідні відділи. Нехай до вечора внесуть правки. І не забудьте приготувати мені каву. Сподіваюсь, це не входить в протиріччя з вашими принципами?

Все свідоме життя я навчалась – і знала достатньо, щоб образитись на просте прохання приготувати йому каву. Однак, глянувши на стосик паперів, а тоді перехопивши погляд Андрія, я прийшла до висновку, що нема жодного сенсу обурюватись.

Не в тому я зараз стані.

- Не входить в протиріччя, - спокійно відповіла я. – Ваша кава буде.

- І обід, - з викликом доповнив Андрій. – На чотирнадцяту, можете замовити на свій смак. Щось класичне. Добре?