Розділ перший

Кожна дівчина нашого міста хоча б раз в житті мріяла про Андрія Ледянського. А як можна не мріяти? Красень-мільярдер, ще й холостий. Напевне, на моєму місці зараз хотіла б опинитись будь-яка підкорювачка чоловічих сердець. Душу б продала за те, щоб він дивився на неї так, як зараз на мене. Пристально, вимогливо, не відводячи погляду.

Я здригнулась. Це, звісно, було дуже хвилююче. Випробування, яке здатна пройти не кожна дівчина.

- Ітак, - протягнув Ледянський своїм розкішним бархатним баритоном, - ви, Христина Ігорівна Мишина, прийшли влаштовуватись на місце мого особистого помічника.

- Так, - здригнувшись, відповіла я. – Тільки я Мішина.

- Мішина, - повторив він. – Ну так, звісно.

І напевне подумав, що миша я і є. Найсправжнісінька.

Я не плекала надій з цього приводу. Андрій Ледянський явно мав непоганий зір. Отже, в дзеркалі він періодично бачив і своє розкішне обличчя, прекрасну фігуру, від кінчиків волосся і до п’ят, не минуючи кубики преса. А зараз досить таки вдало розрізняв і мене. І не сказати, що тут було чим його вражати.

Проте, що може вразити в мені будь-яку людину? Окуляри на половину обличчя? Закритий одяг? Погляд нещасної лані, що готова складати для м’ясоїдного лева графік виклику зебр на пожирання?

Я торкнулась кінчиками пальців оправи, поправляючи окуляри, і глянула на Ледянського ще більш невинно, ніж до того. Він осміхнувся і відкинувся назад, на спинку крісла, демонструючи мені щось середнє між зацікавленістю и презирством. Я нервово ковтнула слину і мимоволі потягнула себе за заплетене в косу волосся. Взагалі, я прекрасно розуміла, що це дурна ідея – робити таку зачіску і виглядати ще більш забитою, але…

- І що ви вмієте? – видихнувши, поцікавився у мене Ледянський. – У мене широкий спектр вимог до особистого помічника.

Я набрала повні легені повітря, затримала його на кілька секунд, а тоді шумно видихнула, зрозумівши, що виглядаю, напевне, дуже смішно. Андрій продовжував стежити за кожним моїм рухом, і я раптом відчула себе дуже незручно і мимоволі втиснулась спиною в стілець. Наче роздягає. Уявляє, що ховається під моїм светром оверсайз і штанями, а ще – що буде, якщо зняти з мене бісові окуляри.

Що зазвичай вміють помічниці таких, як Ледянський? Ну, це точно не входить в спектр моїх умінь. Ходили чутки, що буквально кожна дівчина, що займала місце в приймальні у Андрія, рано чи пізно потрапляла до його ліжка. Я поняття не мала, хто був ініціатором зв’язку, але знала: зазвичай після кількох ночей, в крайньому випадку, після місяця-двох недостосунків дівчата своє місце покидали. Хтось тихо перебирався на якесь інше, задоволений життям, інші вилітали з тріском.

Я не збиралась відноситись до жодної з категорій. Мені працювати тут ще дуже, дуже довго. І мені дійсно важлива ця робота, якщо я хочу виконати свої обов’язки і не втратити на рівному місці все, що у мене є.

Чорт, але ж який він красивий…

- У мене є вища економічна освіта, - повідомила я. – Серед документів присутній диплом. Також – досвід в створенні проектів та…

Ледянський з таким виглядом відкрив папку з паперами, наче зробив мені позику. Проте, приблизно так воно і було. Чудо, що мене взагалі пропустили на співбесіду. Але я вмудрилась пройти місцевого айчара, легко відбивши всі питання, і він, змилостивившись, вирішив звалити мене на голову власному шефові. Наче задавався питанням, як далеко така сіра миша, як я, може просунутись.

Я вже була впевнена, що просунуть мене якраз до виходу, але, на моє щастя, Ледянський трохи зацікавився побаченим. В сталі його очей майнуло щось схоже на цікавість, і він пробігся поглядом по моєму резюме ще раз.

- Ви ніде раніше не працювали, Мишина.

- Мішина. – виправила його я. – Я концентрувалась на учбових проектах та стажуваннях.

- Погано, що ви без практичного досвіду, Христино, - від витримав довгу паузу і додав: Ігорівно.

Я здригнулась. Мені – двадцять чотири, йому – за тридцять, і «Христина Ігорвна» - точно не те звертання, яке він повинен використовувати. Крім того, в цих його простих словах промайнули якісь дивні сексуальні нотки, і я мимоволі втягнула голову в плечі. Цей розкішний чоловік не міг звернути на мене увагу. Просто не міг.

- Тим не менш, Андрій Альбертович, - мені довелось докласти зусиль, щоб мій голос звучав максимально стримано, - я стажувалась в кількох провідних компаніях в США.

- Але ми не в США.

- Це так, - я постаралась триматись достойно. – Однак, я думаю, отриманий досвід обов’язково мені знадобиться.

- Звичайно, Христина. Ігорівна, - він вигнув губи в знущальній посмішці, а тоді повільно піднявся зі свого місця.

Чоловік рухався, наче хижак. Лев. Я, покірно зображаючи невинну лань, підняла на нього розгублений, навіть трошки наляканий погляд.

Андрій обійшов стіл, наблизився до мене і одним впевненим рухом повернув стілець так, щоб я сиділа до нього обличчям. Від цього стало ще більш незручно, як раніше. Я швидко заморгала – наче це могло завадити мені роздивитись, наскільки він привабливий. Чоловік же нахилився до мене, однією рукою впираючись в стіл, а я завмерла, вже геть розгублена. Лишалось сподіватись на те, що за скельцями окулярів важко помітити, як мій погляд блукає по його точеним вилицям, ідеальному носу, ідеально густому русому волоссю, в яке так і хотілось запустити пальці…