Глава 35

АСЯ

Час відліку почався з того самого моменту, як він пішов. Спершу мені здавалося, що я зможу впоратися з усім — навчанням, друзями, розпорядком дня. Але вже в перші дні його відсутності я відчула, наскільки порожнім стало моє життя. Раніше навіть думала, що час тягнеться швидко, але тепер кожен день здавався нескінченним.

Ми спілкувалися майже щодня, хоч і не завжди вистачало часу на довгі розмови. Зазвичай це були повідомлення, іноді дзвінки. Я прокидалася вранці й одразу перевіряла телефон, сподіваючись побачити його повідомлення. Одного разу він написав:

“Доброго ранку, моя найкраща! Сподіваюся, ти прокинулася з гарним настроєм. Я сумую, але думаю, що справи тут скоро стануть легшими, і я зможу тебе частіше чути. Ти обіцяла чекати на мене, пам’ятаєш?”

Кожне його слово було для мене як ліки, які знімали біль хоча б на короткий час. Проте всередині залишалася невимовна порожнеча.

Наші розмови часто ставали єдиною рятівною ниткою. Я розповідала про дрібниці, про все, що відбувалося довкола. Це були короткі повідомлення, де я ділилася кожним моментом, хоч він і здавався неважливим. Я намагалася малювати його словами світ, щоб він не відчував відстані між нами.

“Тут зараз сніг не тане. Ми з Сонею сміялися, дивлячись, як Назар намагався розчистити доріжку до свого будинку. Казав, що без тебе це справжня катастрофа. Сподіваюся, ти повернешся до того, як весна повністю розтопить цей сніг”, — писала я, намагаючись, щоб у тексті не відчувалася моя туга.

Але в розмовах я все ж бачила, що Даня не намагався приховати від мене свою втомлену і виснажену натуру. Він ділився, як йому нелегко, як часто виникають проблеми, і як він відчуває себе загубленим серед усіх змін. Я слухала його, навіть коли він мовчав. Сама близькість від його голосу приносила трохи спокою.

Одного разу ввечері він написав: “Не знаю, як би я впорався, якби не ти, Ася. Я навіть уявити собі не міг, що це буде настільки складно. Проте я продовжую, тому що знаю: ти мене чекаєш. Ми з тобою пройдемо через усе. Обіцяю.”

Це “обіцяю” завжди залишало в мені дивну надію, навіть коли ставало важко. Іноді мені здавалося, що наші стосунки тільки зміцнюються. Ми стали ближчими один до одного, хоч і на відстані.

З часом я звикла до цього ритму — дні, які були заповнені навчанням і побутом, і вечори, коли я чекала на його голос, на коротке повідомлення чи дзвінок. Але попри все, кожне слово, кожен символ у повідомленнях несли в собі набагато більше, ніж можна було уявити. Це були маленькі частинки, які тримали мене на плаву, коли світ здавався порожнім.

ДАНЯ

Час від часу, в кінці важкого дня, я зупинявся на хвилину і збирав думки. Коли я відкривав телефон і бачив її повідомлення, відчував теплий промінчик підтримки і спокою. Її слова — це те, що допомагало мені витримати навіть тоді, коли здавалося, що я більше не маю сил.

“Як у тебе справи, коханий? Сподіваюся, ти зміг виспатися цієї ночі. Знаєш, я щоразу думаю про тебе, коли бачу перші ранкові промені, і мені хочеться, щоб ти був поруч,” — писала вона, і я уявляв її, таку далеку і водночас таку рідну. Я намагався уявити, як вона сидить у своїй кімнаті, тримаючи телефон у руках і чекаючи, коли я відповім.

Здавалося, що кожне її повідомлення переносить мене додому. Коли я сумував, Ася була тією єдиною людиною, яка могла мене зрозуміти. Вона не вимагала нічого зайвого, просто давала мені знати, що я їй потрібен. Це було найбільшим подарунком.

В один із тих днів, коли я втомився від усього, що відбувалося навколо, я вирішив написати їй довше повідомлення: “Ася, я не знаю, як правильно висловити те, що відчуваю. Можливо, звучить це занадто емоційно, але я не можу уявити, як би все було, якби не ти. Ти для мене стала причиною кожного кроку, який я роблю тут, далеко від дому. Я хочу, щоб ти знала, що для мене це має величезне значення.”

Коли я отримав її відповідь, моє серце забилося швидше. Її слова підтримки додали мені сил і допомогли знайти у собі нову рішучість.

АСЯ

Він писав, що вже скоро зможе приїхати, і цей момент здався мені казковим. Ми вже два місяці на відстані тільки і спілкуємося.Я вже кілька тижнів жила в передчутті, намагаючись уявити нашу зустріч, я сподівалась, що він зможе приїхати на моє день народження, яке вже бути ось ось скоро. Я рахувала дні, як маленька дитина, чекаючи на його повернення. Ми з Сонею навіть жартували про це, а Назар підколював мене, мовляв, я стала схожою на закохану, яка марить, як тільки побачить коханого.

Того вечора я готувала смачну вечерю для тата, щоб трохи відволіктись і зробити користь. На столі стояла тепла вечеря, яка складалась з червоного борщу, духмяної курки, картоплі, легкого салату, яблучного соку, ковбаси та сиру, які я нарізала тоненькими шматочками і звісно ж хліб.
 
Я зустріла тата зробити, і ми весь вечір проговорили про свій тиждень. Інколи нам дійсно не вистачало поспілкуватися, бо то я у школі, він дома, то я дома, а він на роботі.
-Будо дуже смачно, доню! Дякую. - говорить з легкою посмішкою батько. - Ти розкажи, як там Данька? Пише?
-Пише, тату. - кажу з сумною посмішкою, - У нього все нормально. Навчається онлайн у нашій школі, ми навіть інколи робимо разом завдання по скайпу. Обіцяє, що скоро повернеться. - і в цю ж хвилину приходить повідомлення: 
“Невдовзі, мишка, я буду вдома,” — писав він мені, і я знала, що обіцянка дійсно буде виконана.

Вже у наступній главі, скоріше за все буде фінал. Тому чекаю на ваші зірочки, коментарі і підписки!