Глава 34

АСЯ

Поки ми дивилися фільм на моєму ноутбуці, я могла почути, як його серце б’ється поряд, і як це тепле відчуття хоч на мить надавало відчуття стабільності в моєму розбурханому світі. Але я відчувала, що це не буде довго. І ці останні миті, які ми мали разом, треба було запам'ятати на все життя.
Коли фільм завершився, і світло екрана затмило кімнату, ми залишилися мовчки, просто обіймаючи один одного. Це була та тиша, коли не потрібні слова, тому що кожен з нас знав, що немає нічого важливішого, ніж те, що ми зараз відчували один до одного. Весь світ здавався якимось вторинним, коли він був поруч.
Але час не чекає. І коли годинник на стіні показав, що прийшов час прощатися, я відчула, як біль поступово охоплює мене.
— Даня, — прошепотіла я, коли ми стояли біля дверей, готові попрощатися. — Я не знаю, як це пережити.
Він лише всміхнувся, тихо поклавши руку на моє плече.
— Ми це пройдемо. Я повернуся, і все буде як раніше. Ти ж обіцяла, що будеш чекати. Я не забув про тебе, не забувай і ти.
Ми стояли там, ніяк не наважуючись розійтися, і кожен момент здавався таким важким. Наче я наважувалася відпустити його, але жодна частина мене не була готова до цього.
— Я тебе люблю, — сказала я, голос тріпотів від емоцій. І хоча ці слова звучали так щиро, вони все одно здавалися мені недостатніми для того, щоб висловити все, що я відчувала.
— Я теж тебе люблю. І я завжди буду з тобою, хоч я і буду далеко, — відповів він, і цей момент здавався вічністю.
Даня обійняв мене, притиснувши до себе. 
Я залишилася стояти в дверях, дивлячись, як він йде, і серце розривалося від того, що я не могла нічого змінити. Якби я могла зупинити час, я б зробила це. Але все, що залишалося — це надія на повернення і обіцянка чекати.

Ранок видався тихим і білим. Прокинулася раніше, ніж зазвичай, і перше, що побачила, — це важкі сніжинки, які плавно спадали за вікном, вкриваючи все місто у м'яку білу ковдру. Я вдивлялася у зимову тишу, намагаючись осмислити те, що сьогодні він поїде. Ця думка, наче сніг, що гучно зірвався з даху, обрушилася на мене, залишаючи порожнечу. Ми знали, що так буде, і все одно було важко прийняти.
Сніг продовжував тихо падати, перетворюючи ранок на казковий. Але для мене він був якимось сумним і холодним. Із кухні почувся запах свіжого чаю, що його, певно, зробив тато. Його підтримка завжди була зі мною, але цього разу я хотіла бути сама — тільки я і мої думки. Я вже уявляла, як ми прощатимемось із Данею і як не хочу показати, як сильно мені боляче.
День у гімназії пройшов як у тумані. Кожен урок не ав сенсу, бо вся інформація пройшла повз мене. Я не могла зосереджуватися ні на чому, бо людина, з якою я звикла постійно знаходитись поряд не сидить біля мене і збирає речі у свою валізу. Дивна порожнеча супроводжувала мене з ранку. Соня намагалася мене розвеселити, розповідала про свій ранок, але я слухала її наполовину, не перестаючи думати про Даню. Назар, як завжди, жартував і додавав жару в наше життя, але навіть його гумор сьогодні звучав якось глухо. Всі наші звичні розмови і жарти здавалися віддаленими, наче я вже почала прощатися з цим моментом життя. 
Після уроків подруга покликала мене сходити з нею до магазину, щоб прикупити собі нового одягу. Та навіть шопінг пройшов мене. Соня звісно хотіла відволікти мене та розуміла, що в неї не вийде.

ДАНЯ

Я стояв у парку, дивлячись на повільно падаючий сніг. Лави, дерева, доріжки — все було вкрите білим покривалом, а місто навколо сповнилося тихим спокоєм. Вперше за довгий час я відчував себе зовсім не на своєму місці. Думки вирували, як заметіль, і всі вони поверталися до неї — до Асі. Ми разом з Назаром вирішили зустрітися перед моїм від’їздом, щоб поговорити віч-на-віч. Назар — мій найкращий друг, мій брат. Він єдиний, хто знав усе з самого початку.
Коли Назар прийшов, він потиснув мені руку й сказав: "Ти, головне, не забувай про нас там. А то знайду й поверну". Він усміхнувся, але в його очах був сум. Ми знали, що це буде складно, що розлука залишить відбиток на нашій дружбі, на нас самих. Він розумів мене, як ніхто, тому ми стояли мовчки, інколи обмінюючись короткими фразами.
-Як же ти тепер будеш без гонок та того драйву? - намагається розбавити атмосферу. 
-Я все одно б лишив цю справу. Ася давно мене просила закинути, та й я сам розумію, що це лиш хобі. - відповідаю я, крокуючи по білому килиму.
-Це як для мене фотографувати природу та людей. - говорить друг.
-О, я б з тобою посперечався! Мені здається це більш ніж хобі. Ти якщо повяжеш з цим життя, то досягнеш сто відсотків гарних успіхів!
-Потім буде видно. 
-Дякую, що зміг зустрітися! Я вже піду, бо хотів ще з Асею попрощатися.
-Сподіваюсь, що до скорої зустірі! Пиши мені! Бувай! - ми потисли руки і Назар пішов, я залишився на самоті, вдихаючи холодне повітря. Ця розмова багато для мене значила. Назар завжди був поруч і завжди буде, хоч би що трапилося.

АСЯ

Ми домовилися зустрітися в кафе перед його від'їздом. Зайшовши всередину, я помітила, як Даня вже сидів біля вікна, дивлячись на місто за склом. Він виглядав задумливим, а його погляд видавав стурбованість. Я підійшла, і він підняв очі на мене, м'яко всміхаючись, але в цій усмішці було більше суму, ніж радості.
- Привіт, - сказала я, сідаючи навпроти.
- Привіт, - тихо відповів він, і ми обмінялися поглядами, які сказали більше, ніж будь-які слова.
-Сніг такий гарний, - промовила я, намагаючись розрядити напругу.
- Так, як у наші перші побачення, - відповів він, ледь помітно усміхаючись, і його голос прозвучав так, ніби він згадував приємні моменти нашого знайомства. Мені стало тепло від цієї думки, хоч вона була і болісною.
Ми замовили чай і сиділи мовчки, розуміючи, що кожна секунда має значення, що більше таких моментів може й не бути. У його очах я помітила розгубленість, наче він і сам не міг повірити, що скоро все це зміниться. Його рука обережно торкнулася моєї, і ми сиділи так кілька хвилин, дивлячись один на одного.
- Ася, я повернуся. Просто почекай мене, - прошепотів він, і в його голосі я почула надію і рішучість.
Я не знала, що відповісти. Просто дивилася на нього, і мені хотілося зупинити час, залишитися в цьому моменті назавжди. Слова були зайві. Ми знали, що це наше прощання, але це не означало кінець.
Ми вийшли з кафе, і я відчула, як на серце осідає важка тінь, хоча навколо нас все ще була розмова і сміх, веселощі, які ми могли б поділити ще кілька годин тому. Ось так швидко все змінилося. Тепер кожен наш крок, кожен подих здавався занадто важким.
-Ти не хочеш прогулятися до парку?- запропонувала я, намагаючись відвернути себе від того, що неминуче наближалося. Я відчувала, що мені потрібно більше часу з ним. Щоб цей вечір не закінчувався так швидко.
Даня погодився, і ми направилися до найближчого парку, куди зазвичай любили приходити. Вулиці було вкрито м'яким снігом, який тепер падав ще густіше. Тому ми йшли, загорнувшись у куртки, зупиняючись і відсипаючи сніжинки з плечей. Повітря було холодне, але чисте. Відчуття зимового вечора вносило якусь тишу і спокій у мою душу.
-Як тобі здається, це не буде так складно? - запитала я, рішуче намагаючись говорити спокійно. Хоча насправді в мене в голові був хаос, а в грудях важка порожнеча, від якої не можна було позбутися.
- Не знаю. Важко сказати. Я ж не знаю, що там насправді буде. Все це якось раптово сталося, і тепер я просто… я просто намагаюся зрозуміти, як вийти з цього, - відповів він. Його голос був тихим, і це викликало в мені ще більше тривоги.
Ми пішли все далі вглиб парку. Під ногами хрустів сніг, а дерева були вкриті інеєм, вони виглядали майже казковими. Це нагадувало мені ті моменти, коли ми з ним прогулювалися тут безтурботно, сміялися, розмовляли про все на світі. І тепер це все здавалося таким далеким, навіть нездійсненним.
-Ти ж повернешся, і все буде нормально, — відповіла я, намагаючись переконати не тільки його, але й себе.
Він підійшов до мене, намагаючись усміхнутися, але усмішка не була природною. Це була лише маска, за якою я бачила відчай.
-Ти обіцяєш, що будеш чекати на мене? - запитав він, злегка стискаючи мою руку. Я відчула, як його пальці тремтять.
-Обіцяю. Я буду чекати, - сказала я з усією рішучістю, яку могла в собі знайти.
Ми сіли на лавку, а навколо нас все так само тихо падали сніжинки, покриваючи парк білосніжною ковдрою. Це було дуже контрастно тому, що відбувалося в моєму серці. Я відчувала, що ніби якийсь шторм пройшов через мене, і все, що залишалося, це надія. Надія на те, що час і відстань не розірвуть нас. Він нахилився до мене і ніжно поцілував у лоб. Той поцілунок був таким м’яким, але в ньому відчувалася така велика вага. І я знала, що це може бути нашим останнім поцілунком на якийсь час.
- Я кохаю тебе — я сказала це з усією силою, на яку була здатна.
Ми сиділи ще деякий час, мовчки, насолоджуючись останніми моментами разом. Все навколо стало якимось розмитим, неважливим порівняно з тим, що відбувалося в моєму серці. Моя душа була роздерта, а думки метушилися, але я знала одне: я чекаю на нього, і це стало моїм єдиним прагненням.
Після деякого часу ми піднялися з лавки і пішли назад, не розмовляючи. Пройшовши кілька метрів, я зупинилася і глянула на нього.