Глава 29

АСЯ 

Як тільки я вийшла одразу тіло огорнув холод. Вітер почав розвивати моє волосся. Маленькі сніжинки падають на землю.  Навіть сонечко вийшло.
Спускаюся сходима і одразу бачу спину Даню. Посміхаюсь і одразу йду до нього. Він обернувся і пішов до мене на зустріч. 
-Привіт - посміхається кутиком губ і бере мене за руку. 
-Привіт. Може треба попередити… 
-Я вже Людмилу Олександрівну попередила. Пішли. - перебиває мене і тягне. Вже за хвилину ми вийшли за територію місця, де зупинилися. 
-Як там твій батько? - перериває тишу хлопець.
-Все добре. Він дійсно покохав Лесю і тепер постійно про неї говорить - і на моїх устах вимальовується усмішка - Про тебе кожен раз питає. Ти йому сподобався. 
-Він у тебе дійсно класний - сумно каже. 
-Дань, а твій як? - питаю не впевнено 
-Я з ним не спілкуюсь. Мені ні про що з ним говорити - обурено говорить і стискає мою руку ще сильніше, наче всю злість хоче мені в руку перемістити. 
-А він взагалі намагається налагодити ваші відносини? - поправляючи шапку питаю. 
-Він хоче свій бізнес мені віддати. Всі свої гроші. Від цієї людини я не візьму нічого, - і різко зупиняється - він поливає мою матір брудом, хоч її і немає але він взагалі не має права так говорити про неї! Вона його кохала безмежно, навіть її подруги це підтверджують, і.. - не встигає договорити як мені починають телефонувати. 
Коли вже дістала телефон з кишені бачу на екрані відеодзвінок від Соні. Соня просто так не телефонує. Тому навіть не вагаючись беру слухавку. 
-Подруго! - одразу чую збентежений голос і дівчину яка скоро заплаче.
-Що сталося? 
-Вони всі згоріли! Ти тільки пішла..і вони всі почали горіти! Ні один не вийшов нормально! Я нікчема! От навіщо я Назару? Я реально дітей не зможу навіть нагодувати - і сідає за стіл - От Данька одружиться на тобі! - я одразу починаю червоніти, так як хлопець поряд стоїть - Як йому пощастить з дружиною. І нагодує, і… Стоп! - одразу замовкає - Ти ж зараз не з ним? - я мовчу і через камеру хочу дати їй підзатильника. Раптом з моїх рук зникає телефон, я повертаюся, а Даня вже навів камеру на себе і починає розмову з моєю  подругою: 
-Вона зараз зі мною, - та посміхається кутиком губ - Сонь, повір, Назару байдуже чи ти готуєш, чи ні. Він і так тебе кохає. І не переймайся взагалі. Твій хлопець і сам може омлет зробити. З голоду не помрете - говорит спокійно 
-Ася мене вб'є - тихо говорить йому 
-Чому це? За те, що ти сказала, що я одружуся на ній? - і переводить на мене погляд і дивиться прямо мені в очі - Може так і буде? 
-Мельник! - чується по ту сторону обурення - Зробив ще гірше! Дякую! Тепер точно її тобі не віддам і гуляти не пущу! - і відхиляє виклик. 
-Виходить тепер можна думати, що ми с тобою останній раз прогулюємося? - з насмішкою пита і наближається до мене. 
-Соня ніколи не каже брехню. - намагаюся сказати серйозно та усмішка так і проситься. 
-Я тебе не віддпущу. - ось це він говорив вже серйозно. 
Не встигла я нічого сказати, як тепер телефонують Дані. Він невдоволено дістає телефон, відповідає і підносить телефон до вуха. Через секунд 10 він вмикає динамік, щоб мені також було чути. 
-Як її заспокоїти?  Даня, допоможи! Вона хоче розійтися! Чому з ними так важко? 
-Нічого з нами не важко! - обурено кажу - А розійтися вона хоче, бо вважає себе нікчемою, готувати не вміє. 
-Господи! 
-І взагалі,- вихоплюю телефон Дані і продовжую далі - проблема не вирішується коли ти зателефонуєш другові. Ти мав би підійти, сказати, що кохаєш і немає різниці готує вона, чи ні. Показати на скільки вона цінна для тебе. Розумієш? 
-Дякую! Бувай - чую по той бік і вже за секунду чую, відхилення дзвінка. 
-Дивний в тебе друг - простягаю телефон Дані 
-А в тебе подруга - каже мені і забирає телефон. - Пішли вже. Бо так і не дійдемо до одного місця. 
Ми йшли, розмовляли про наші мрії, дитинство, школу. Ми всю дорогу йшли тримаючись за руки, і  не хотілося відпускати його руку. Я навіть не помітила, як на вулиці почало темніти. Хлопець вів мене до якогось місця, де мало бути гарно. Але єдине питання яке мене цікавило, це звідки він знає про гарні місця тут?!
-Прийшли - раптом говорить і зупиняється. 
Я дивлюся вперед, в переді мною вид на гори одна вище за іншу, де стоїть безліч хатинок, на сніг, який йде десь далеко. На ялини і сосни. 
-У мене немає слів.. 
-Тут ще дуже гарно восени - додає Даня. 
-А звідки ти знаєш про це місце? - питаю 
-Три роки тому сюди на відпочинок Назар з сім'єю їхали і мене взяли. Я запам'ятав майже все з тієї поїздки. А ти де була за все життя? - вже питаю у мене 
-Я ніде не була. Матері - нема. Батько пив і майже не працював - кажу сумно. 
-Ти наче гроші заробляла? У скільки років почала? 
-В п'ятнадцять. Першим моїм заробітком було репетиторство. Я виходить два роки займалася з дітьми і вчила їх. А коли перейшла до гімназії почала працювати в ресторані. 
-Стоп, - задумливо каже - Тобі сімнадцять? - здивовано питає.
-Так. А що? 
-Та я інколи забуваю, що мене батько вирішив до школи відправити на рік пізніше, бо він також так йшов і хотів, щоб я з Вікою в один клас йшов, а вона на рік молодша. Дурість одним словом. 
-Тобі виходить вісімнадцять? - дивна у нас розмова виходить. Як ні як пара, а скільки років один одному не знаємо. 
-Дев’ятнадцять. В кінці літа виповнилося. 
-Ну мені ще трошки і буду повнолітня. 
-Коли в тебе? 
-18 березня. 
-Ти майже найменша в класі - і посміхається кутиком губ - І найнижча. 
-Ну і що? - обурено кажу та розвертаюся, щоб йти назад. 
-І найкрасивіша - і я відчуваю знову тепло на своїй долоні - Тільки не дуйся - я тільки повертаю голову до нього, а він нахиляється і легко цілує мене в губи. Цей поцілунок був таким коротким але таким приємним. 
-Пішли. - стримуючи посмішку кажу і ми йдемо до будиночку. 
Десь через півгодини ми вже були в коридорі і знімали свої куртки. Я віддала свою Дані, щоб він повісив її, бо я не дістаю. Навіщо взагалі вішати крючки так високо? 
Аж з самого коридору було чути сміх і розмови з зали. Тому ми вирішили направитися туди. 
-О! Ідіть до нас. - говорить нам Віка, коли ми зайшли до зали.
-А що ви тут робите? - питає Даня 
-Та фактами обмінюємося. От наприклад, я кажу про Асю. Вона перевелася в гімназію в цьому році. Ось щось таке. 
-Ну давай. - говорить Мельник і сідає на килим до всіх. Я недовго думаючи зробила теж саме і сіла поруч біля нього. 
-Хто починає? - пита Назар 
-Ти і починай - каже йому Соня
-Тоді Даня. Він хоче поїхати навчатися після гімназії закордон. - така новина мене шокувала. Якщо він дійсно цього хоче, то так і буде. І бачитись не будемо.. 
-Тепер я. Чую ліворуч від себе. Костя кохає Віку - в залі застигла тиша. Такого ніхто не очікував. Костя приглянувся з Вікою поглядом і промовив: 
-Якби це не було взаємно, я б убив тебе! - і переплітає їхні руки. 
-Що? - вигукує Анжела - Це правда? 
Віка кивнула і всі почали вітати їх. Анжела взагалі на восьмому небі від щастя була. Ось що вона мала на увазі, коли казала, що знайшла кохану людину. 
-Так, все. Давайте продовжувати. 
-Даня. - каже Костя 
-Та про інших фактів нема чи що? - обурюється хлопець
-На перших же перегонах ти програв і в тебе було поранення. Рука, глибока рана у зоні лоба і з плеча в тебе діставали скло. - я одразу метнула погляд на Даню. Що?.. - І через неділю після цього ти вже тренувався. Як тільки тобі зняли гіпс, в той же день ти вже змагався і виграв. 
-Дякую, що нагадав. - і дивиться на мене, я лише зло глянула і відвернулась. - Анжела. Вона хоче стати вчителем. 
-Ого. Звідки ти знаєш? - питає у нього 
-Ти сама мені казала. 
-Ну добре. Ваня. Його виховує дядько. 
-Так. Дійсно. Нажаль. - говорит він і повертає голову до мене. Він сидів як раз навпроти мене. - Ася. Вона буде моєю. - впевнено говорить, а я застигаю на місці. Тобто? Взагалі дах поїхав? Я хочу щось сказати, але і слів потрібних не знаходжу. Раптом боковим зором бачу, як Даня встає і йде прямо до нього. Я не встигаю його схопити і зупинити. Він вже налітає на Ваню і його кулак б'є його по щоці, потім по іншій. Даня його вдаряє у живіт, той лише трохи зігнувся, а потім різко штовхає Мельника на підлогу і починає його бити.
-Хлопці, зробіть щось! Роз'єднайте їх! - кричу я, та всі стоять як вкопані. 
Даня перевертає їй положення і вже він заблокував Ваню і безжально б'є його. 
-Даня, будь ласка. - трептячім голосом звертаюсь до нього 
-Хлопці припиніть! - кричить Віка 
Назар кинувся до Дані і почав тягнути його на себе. Мельник поглядом наче вбивав хлопця, у якого з носу кров лилася. Потім повернув голову в мою сторону, а потім наблизився до мене, схопив за руку і потягнув до сходів, які вели на другий поверх. Я висмикую руку і йду далі. 
-Ася. 
-Мовчи! - перебиваю його. 
Ми дійшли до нашої з Сонею кімнати. Я її відкрила і сказала Дані, щоб заходив. 
-Сідай - зло киваю на своє ліжко, а сама шукаю у своїй валізі аптечку. - Взагалі нічого в голові немає? Ви повбивали б один одного! - дістаю вату і перекись. Замочила вату речовиною, взяла за підборідок хлопця і підняла голову вгору. У нього був трохи задітий лоб і губа. Я спочатку почала з лоба, як тільки вата торкнулася болючого місця Даня скривився. Я легко подула, щоб зменшити хоч трохи біль. Потім перейшла до губи. Легко торкнулася і він вже не кривився. Не встигла я прибрати руку, як він взяв мене за зап'ястя. 
-Ася, він не має права так говорити! - хрипло каже. 
-Та то ясно. Я взагалі не розумію що то було. 
Він тягне мене до свого коліна, і тепер я опираюсь на нього. 
-Він при всіх сказав, що ти йому подобаєшся! 
-Але ж мені подобаєшся ти! Те, що він сказав повна маячня. Ти мені довіряєш? 
-Так, довіряю. Але він просто не відпустить це так. - задумливо мовить. 
-Давай не звертати уваги. І будь ласка, більше не бийся ні з ким. Це не вирішує нічого. І я вже змучилася  постійно твої рани обробляти. 
Через декілька хвилин Даня пішов до себе. А я не дочекавшись Соні лягла спати.