Глава 21

АСЯ 

-Сподіваюсь, що ніхто четвертий до нас не приєднається. І в трьох круто - переодягнувшись говорить Соня - Навіщо я в Лізи переодяглася? - питає і переводить погляд то на мене, то на однокласницю. 
-Бо ти цікава персона. Робиш те, що на голову не налазить - спокійно мовлю - От скажи. Навіщо накручувати волосся у потяг? - і переводжу погляд на її розкішні хвилі на голові. 
-Ну щоб гарною бути. Назар також їде. І мені бути страшною перед ним чи що? - обурено питає.
-Та будь ласка, я чи не дозволяю. Роби, що хочеш, а я почитаю краще. - кажу і дістаю книгу, яку вже читаю Бог знає скільки. 
-Зануда! - говорить Соня і починає балакати з Лізою. 
Я дістала свою м'яку, теплу ковдру і укуталась нею, і одразу тепло огорнуло моє тіло. Поїзд ще не рухався але вже скоро маємо вирушити. Як тільки ми розташувалися до нас зайшла Людмила Олександрівна. 
-Дівчатка, з вами буде Анжела їхати. - говорить спокійно. Анжела- подруга Віки і Ніки. Вона не часто була в школі але все одно вважається крутою, бо спілкується з популярними дівчатами та хлопцями. - Проходь - вже говорить не нам. 
Дівчина зайшла з високо піднятою головою швидко пробіглася по кожній з нас і знову повернулася до вчительки: 
-Дякую. Всього вам доброго - і натягує свою не щиру посмішку. Нічого не сказавши Людмила Олександрівна покинула наше купе і пішла до себе. -Ну? Чому сидим? - і дивиться на мене. 
-А що робити? - питаю.
-Савчук, вставай! Збирай речі -відбирає мою книгу і кидає її на верх - Та сідай туда - і вказує на вільне місце зверху. 
-Чому це я маю сидіти там? Ти прийшла остання, тому сідай сама там. 
-Ти з себе круту дуже вирішила зображати? Ти хто така? Ти ніхто! 
-Замовкни! - підвищеним том говорю їй. 
-Дійсно! Ти остання прийшла. Чому вона має вступати тобі місце? - говорить Ліза 
-Ти занадто багато думаєш, що можеш ображати інших і требувати те, що вони взагалі не мають робити - вже говорить Соня. 
Після всіх сказаних слів вона швидко набрала у своєму смартфоні чийсь номер, і єдине, що вона сказала у слухавку було:“Вийди в коридор, негайно!”. Після чого вона заснула телефон в кишеню куртку, яку так і не скинула і почала наближатися до мене. Її вираз обличчя не передбачав нічого гарного. І як тільки-но підійшла до мене, схопила сильно за руку і почала стягувати з місця. 
-Що ти робиш? - підводячись питають дівчата
-Сидіти! - зло наказує їм - Бо до гімназії після канікул не повернетесь! 
Я обернулась до них і кивнула лише головою, в знак, щоб вони не приймали участь у розбірках. Вона тягнула надто сильно, я не могла вириватися з її хватки. І вже за хвилину я стояла в коридорі потягу, який якраз почав рухатися. 
-Відпусти! - зціпивши зуби випалюю.
Вона нічого не сказавши стояла в коридорі і чогось чекала. Як тільки но у полі зору з'явився Костя, Анжела ніби як якусь річ штовхнула мене до нього. 
-Розберись з нею. Я пішла - та повернулася назад до кафе.
Костя підійшов і відразу сховпив мене обома руками за плечі і довго дивився на моє лице з посмішкою. 
-Савчук, що ж ти вже накоїла? - питає і його посмішка стає ще ширшою. Я нічого не сказавши намагаюся вирватися з його рук. - Ну чого ти? Мельник на цей раз не допоможе. В цей раз Віка змогла переконати всіх, щоб тебе у покої не лишали. Я можу допомогти тобі - і наближається своєму лицем до мене - Будеш моєю дівчиною і все припиниться. Як тобі ідея? - і тягнеться щоб поцілувати. І раптом голос позаду. 
-Відпусти її! - суворий, холодний - І ніколи не чіпай. Людмила Олександрівна тебе кликала, думаю, варто піти до неї, а не ляси точити з своєю однокласницею. 
-Ми ще поговоримо - пошепку говорить Костя, підмигує мені оком і йде. Як тільки Костя зник, я одразу бачу перед собою Даню. Я піднімаю на нього свої очі і бачу зле, обурене, хмуре, незадоволене, суворе обличчя. Погляд очей пропалював мене. 
-Дякую - кажу хрипло і ступаю крок, щоб дійти до свого купе. Не встигла ступили й другого кроку, як холодні пальці обвивають моє зап'ястя. 
-Знову чіпають тебе? - питає одразу і дивить прямо в вікно. 
-Все добре. - кажу спокійно і намагаюся звільнити зап'ястя. Моя відповідь, очевидно не сподобалась. Він перевів свій крижаний погляд на мене, який ясно дав зрозуміти, що так просто я не піду. - До нас в купе приєдналась четвертою Анжела, а місце залишилося зверху. І вона сказала мені, щоб я встала зі свого місця, і перейшла на те, яке їй лишилося. Я не зробила цього. Вона розлютилась і потягнула до Кості. І все. 
-Костя? Що він сказав? - домі дивиться на мене, а я втуплюю очі в підлогу. -Ася! 
-Він сказав, що мене в покої ніхто не залишить і що подібні ситуації зможе вирішити, якщо я буду його дівчиною - останні слова говорила ледве не пошепки. І після сказаного мною, він зап'ястя стиснув ще сильніше, що я аж скривилась на лиці. 
-Тобто знову булять? - питає 
-Вони не мають, на жаль, треба було зробити дещо. - кажу, а на його лиці одразу нерозуміння сказаного. Звісно я наговорила тих слів, не через це. Це якась гра була, не хотіла, щоб потім мені було ще гірше…
-Що ти зробила? - питає суворо 
-Неважливо. Будь ласка, відпусти - і намагаюся забрати руку з його хватки. 
-Якщо я питаю, значить важливо. Кажи! 
-Ні! - голосно говорю, після чого моя рука стала вільна. Я швидко побігла до місця, де була кілька хвилин тому. Я все ж таки віддала своє місце Анжелі, зібрала свою речі і пішла до класної керівнички. 
-Людмила Олександрівна, чи можу я знаходитися не в купе, а в плацкарті? - вже коли опинилася біля неї запитую. 
-Щось трапилося? - стривожено питає
-Ні, ні. Все добре - хитаю головою - Мені там зручніше буде. Тим паче, ви казали, що ніхто крім нас не їде. 
-Ну добре. Йди. Тільки ближче будь, щоб я знала що ти недалеко. 
-Дякую Вам! - і я рушила забирати речі. 
Вже за двадцять хвилин я спокійно сиділа і нарешті в спокої читала.