Глава 20

АСЯ 

-Ася! Ти тут? - підвищеним тоном повертає на землю мене Соня. -Досить літати! 
-Ага- кажу похитуючи головою і перевіряю чи валіза з рюкзаком біля лавки, на яку ми з подругою сіли. Ми вирішили раніше приїхати до вокзалу, щоб не запізнитися і сидимо біля нього тут вже хвилин двадцять. І дуже пощастило, що не перед самими рельсами, а біля входу. 
-Привітик! Як справи? - чую голос Лізки. Соня одразу встає і обіймає однокласницю. 
-Все добре. Ось сидимо чекаємо. - говорить їй Соня. - Господи! Скільки ти речей набрала? - з захватом говорить.
-Та я наче нічого і не брала, але взяла велику валізу, сумку дорожню, рюкзак - повертається спиною, щоб показати. Ти мене  взагалі здивувала - говорить Соні 
-Чого? - питає і знову сідає на своє місце. 
-Та ти кожен день речі змінюєш, зачіски, а взяла таку маленьку валізу. - говорить і сідає по іншу сторону біля мене. 
-Я в тебе брати буду - в жарт відповідає Соня і посміхається. 
-Добре. О, гляньте. - різко каже Ліза - Людмила Олександрівна з нашими! - ми повернули в їхню сторону голови, а там йшли всі з валізами, всі сонні, але радісні. Першою йшла класна керівничка, посередині інша половина класу і паралелі, а в самому кінці йшли Костя, Назар, Даня, Віка і її подруга. Як тільки но побачила їхню компанію одразу відвела погляд. В жодні пари очей не було бажання дивитися. 
-Привіт, дівчатка - говорить Людмила Олександрівна, як тільки но опинилася біля нас - Ви підходили, питали за потяг? 
-Добрий ранок. Ми хотіли, але нас охорона не пустила. Сказали, що має це узгоджувати хтось старший - відповідає Соня 
-Зрозуміло - знімаючи рукавички говорить класна керівничка. - Чекайте мене тут. Зараз все уточню. - і пішла до вокзалу. Багато хто посідав на лавки, а хто просто стояв і розмовляв. 
-Асю, все добре? - питаю Ліза 
-Так, так - говорю розгублено
-Ти якась замучена, втомлена, така якась ніяка - говорить і прикладає руку до лоба - Температури немає. А що тобі сказали за втрату свідомості? Це через неї ти така? Якісь таблетки призначили? 
-Та ні. Просто не виспалась - і намагаюся видавити з себе хоч якусь посмішку. 
-Якщо буде зле кажи! - говорить мені суворо 
-Добре. 
Через декілька хвилин до нас повернулась Людмила Олександрівна. 
-Діти! - говорить строго - Потяг у нас перенесли на вечір - обурено випалює. 
-Що? Чому ми так рано прокидалися? Очманіти. Дідько. - почали всі говорити. 
-Так. Тихо! Потяг у нас на 18:30. Їхати нам десь сім годин до Львова. Тому є така ймовірність, що вночі ми приїдемо і будемо спати у потязі, бо він наче вже вранці відправляється, щоб нам не ходити по ночі, не шукати де поспати. Тут всі мають бути о 17:30! Всі почули? 
-Так- всі відповіли хором 
-От і чудово. Зараз може йти хоч по домівках. Вибачте, не можу нічого зробити. - говорить сумно - Телефон мій у кожного є. До зустрічі!
Соня запропонувала піти в якесь кафе поряд, бо додому і з дому потім їхати багато витратимо часу, а Ліза сказала, що підемо до неї, бо вона блище всіх живе до вокзалу. Ми погодилися і пішли до однокласниці. Вже в неї дома я не могла триматися і заснула. Цілу ніч я просто лежала і пропалювала діру і стелі, а заснути так і не могла. Але зараз коли вже не змогла без сну заснула на кріслі під час розмов з дівчатами. Збудив мене будильник, який ми ставили, щоб не прогавити час. Як тільки я розплющила очі одразу побачила метушню. Ліза стоїть біля дзеркала з феном у руках. Соня почала переодягатися і шукати в валізі інші речі. 
-Що сталося? - питаю сонно 
-Я вирішила одягнутися тепліше - відповіда Соня - О, светр - і дістає з валізи в'язану кофтину.
-Я вирішила просто помити голову. Ну ти збирайс ми скоро - говорить Ліза і вмикає фен. 
Я встала з крісла, взяла расческу і привела волосся до ладу, заплівши середній хвостик. Одягла куртку, шапку. І коли вже дівчата були в коридорі і накидали верхній одяг я застібнула куртку та обмоталась шарфом. 
-Нічого не забули? - питає Ліза
-Зачекай! Губи дофарбую! - суворо каже Соня - Все.- говорить і кладе помаду до косметички - Можемо йти. 
Ми взяли валізи і пішли до вокзалу. Навулиці погода зовсім зіпсувалася! Піднявся вітер, небо стало вже пасмурним, бо день стає все коротшим, холодно, одним словом - жах. Поки ми дійшли до того вокзалу у мене цокотіли зуби. Прийшли ми рівно в той час, який було призначено, тому одразу пішли сказали Людмила Олександрівні, що ми на місці. 
-Дівчата, в середині є кафе там і всі інші. Ідіть туди, не мерзніть. - з легкою усмішкою говорить нам. 
-Добре - сказала Ліза в ми пішли в приміщення. 
Вокзал був дуже великим і повним, спочатку можна навіть подумати, що загубитися тут легко. Але таблички, які висять на стінах дуже допомагають орієнтуватися. Ми швидко змогли знайти кафе під назвою:“Голодний вовк”.  У кафе окрім персоналу, були лише одинадцятикласники. І майже всі. Але Віки з подругою я не бачила. Та й яка мені різниця. Ми знайшли столик біля стінки за яким нікого не було і пішли до нього. Я зняла шарф і шапу, розстібнула куртку і сіла на стільчик. Біля мене Ліза, а навпроти Соня. 
-Ну на вулиці хоч не стояти по тому холоду - поправляючи зачіску говорить Соня. - Тут щось жарко. Вам не жарко, що ви куртки не знімаєте? - питає 
-Я так замерзла, що мені добре у куртці - кажу я 
-І мені нормально - відповіда однокласниця - Слухай, в тебе таке волосся гарне. Що ти з ним робиш? - перевівши погляд на зачиску Соні питає.
-Та коли пішла працювати почала заробляти гроші і все витрачати на себе. І думаю куплю догляд новий. І ось користуюсь місяці два і волосся зовсім інше. Не пам'ятаю назву. Якщо хочеш, коли будемо вдома я скину - каже і відкриває меню.
- Добре. Буду чекати - і також відкрила меню, яке лежало на столі перед нею. - Скільки тут всього смачного - з захватом каже вивчаючи меню. Що ви будете? - питає піднімаючи погляд то на Соню, то на мене. 
-Я мабуть салат і шматочок пирога з кавою. - каже і відкладає меню. 
-Ну і мені хай так. А ти? - вже звертається до мене. 
-Я води поп'ю, не хочу їсти. - кажу
-Хоч і поспала, але втомлена. Треба хоч щось поїсти! - говорить однокласниця. 
-Ліза! Не хочу. - впевнено мовлю. Вона відвернулася і пішла замовляти їжу. Я взяла телефон до рук, щоб перевірити котра година і глянула на заряд батареї. Телефон взагалі на нулі. Залишилося лише 11 відсотків, а зарядка далеко десь у валізі. Дідько! У потязі треба зарядити. 
-Я не зрозумів - чую чоловічий голос - Чого це ти до мене не підходиш - піднімаю погляд, а там Назар стоїть біля Соні і посміхається. 
-Я тебе чекала - і цілує його в щоку. - Як ти? Все добре? Де були? - одразу ставить йому безліч питань. Той сідає на місце Лізи і веде далі з нею розмову. 
-Все в мене добре. Недавно приїхали з магазину. А так у ресторані сидилі. А ви? Теж кудись пішли? - і переводить на мене пильний погляд і вивчає моє обличчя. 
-До Лізки пішли. Вона тут недалеко живе - далі вони почали ще про щось розмовляти але я вже не слухала і просто перекидалась поглядом з Лізою, яка чекала своєї черги. 
-Назар - лунає до болю знайомий голос. Піднімаю голову за звичкою, щоб глянути на Мельника і одразу ж опускаю, ледве не зустрівшись з ним поглядом - Там Людмила Олександрівна, просить нас підійти і клас заодно пошукати, щоб порахувати чи всі на місці - говорить хрипло. 
-Дівчата - вже звертається Назар - пішли. 
-Ідіть. Я Лізу заберу і ми підійдемо - швидко кажу і збираю свої і Лізини речі, досі не глянувши в очі Дані і так само швидко йду до однокласниці. Поки йшла до неї спіткнулася один раз і випадково зіштовхнулася з декількома людьми. 
-Одинадцятий клас! - чую по заду, як голосно говорить Назар - Всі йдуть до Людмили Олександрівни. Хто не прийде, той не їде! Вона біля входу до вокзалу! - і замовкає. 
-Я взяла твоє речі. Їсти сьогодні не вийде - кажу їй і простягаю їй її куртку і передаю валізу з сумкою. 
-Ну нічого. Дякую тобі. - одягається і ми йдемо на вулиці до всіх інших. Як тільки но підійшли, класна керівничка почала всіх перераховувати. Через декілька хвилин вона нарешті говорить: 
-Всі тут. Тепер потихеньку будете заходити. Вагон у нас один. Купе по чотири людини. Тому групуйтеся, як вам там зручно я буду майже біля кінця вагону. Ви мене швидко знайдете. Спокійно заходимо, по черзі. Мельник! - говорить раптом 
-Слухаю- говорить 
-Валізи дівчатам занеси. Будь ласка. Я пішла. - і зайшла до потягу. 
Першими зайшли хлопці, потім деякі дівчата.  Залишилося декілька дівчат і Даня з Назаром. 
-Даник, вас же троє, можна я четверта з вами буду - досить голосно говорить Віка, що почули всі. 
-Та роби що хочеш. Мені яка взагалі різниця? Мені здається тобі було б краще з подругами - говорить обурено і заносить її валізу. 
Дивні в них відносини якісь. Та й яка різниця. Віка раптом обертається на мене і лякає своїм поглядом. А потім в тих очах щось пробігло. Вона різко обертається до Дані і миттю наближається до нього. Вона вирішила його цілувати? Навіщо хоч при всіх. Вже коли вона була в декількох сантиметрів від нього він зупинив її руками і відхилився. 
-Ти чого? Ми ж обговорювали все - говорить їй. 
-Давай все потім! - зло випалює- Дай меню цю кляту валізу - відбирає у нього величезну валізу і тягне її до потягу. Ледве затягнувши швидко застібає куртку і йде по вагону. 
-Ася, йди займи місця нам - говорить Соня і трохи підштовхує мене вперед. 
-Ася, йди сюди - спокійно говорить Назар - Я занесу - каже, коли я вже була біля сходинок. 
-Я сама - кажу впевнено. - Вона легенька 
-Не мороч голову. Давай - тягне руки, щоб допомогти. 
-Я повторювати не буду - суворо кажу 
-Ну роби, як знаєш. - і відступає взявши речі Соні. 
Я ледве затягнула ту валізу. Думала буде легше це зробити. І тут Даня говорить, вже коли я збиралася йти до купе: 
-Савчук, треба приймати допомогу. Бо впала б і ласти склеяла б - з насмішкою говорить і бере чиюсь валізу. 
Я з шоком повільно йду вагоном. Савчук? Він ніколи так до мене не звертався. Ще й так пофігістично… . Ну а що я хотіла? Хотіла. Не я хотіла. Я лише зробила. Господи. І як мені тепер слухати щось подібне? Доходжу до якогось купе. Заглянула в середину - пусто. Швидко поставила речі і чекаю дівчат. За декілька хвилин Соня з Лізою заходять, розкладають речі і вже за хвилин десять ми сидимо на своїх місцях.