Інтермедія. Рабанд і Тревор

Незважаючи на пронизливий холод і легкий сніжок, який, здавалося, так і норовив потрапити просто в очі, Рабанд упевнено рухався зимовим лісом. Мишачий король, що йшов за ним, уже перестав дивуватися з того, як його підданий раз за разом знаходить стежину там, де її просто не могло бути.

Вже відійшовши на пристойну відстань від Приймальні Святого Миколая, вони почули, як за їх спинами пролунали ледь чутні крики, які в міру наближення до них тільки наростали. За мить король уже міг розрізнити силует, що швидко наближався. У ньому не без зусиль, заважав налиплий сніг,  можна було впізнати задиханого Тревора.

- Мій Королю, нам треба терміново повертатися, - ледве віддихавшись, прохрипів Тревор. Не звертаючи уваги на здивовані погляди, він почав завзято обтрушувати із себе сніг, бурмочучи про себе щось нерозбірливе.

- У чому справа? Якщо це знову твої жарти, я вже не буду зважати на те, що ти мій племінник, і відправлю тебе до Королівської Темниці, - роздратовано прошипів король.

- Треворе, ми вже практично дійшли до Саней. Що трапилося? - збентежено запитав Рабанд, підійшовши ближче до товариша.

Припинивши приводити себе до ладу, Тревор на мить винувато опустив голову та, дивлячись убік, почав свою розповідь.

- Мій Королю, як мені й було наказано, я вирушив усередину Приймальні та передав Ваш наказ про повернення війська в замок. Простеживши, щоб усі покинули будівлю, я не витримав і заглянув на другий поверх, де, як ходили чутки, Миколай зберігав списки дітей, які погано поводилися впродовж усього року.

Треворе! - не стримався Рабанд і вже було попрямував до друга, коли король зупинив його, владно піднявши руку.

Тревор, не помічаючи того, що відбувається, розповідав.

- І коли мені залишилося перевірити останню кімнату на поверсі, я несподівано почув шум на вулиці. Розуміючи, що це хтось чужий, я обережно виглянув у вікно та заціпенів.

Після цього в повітрі запанувало мовчання, яке порушив король.

- Продовжуй, - напружено промовив монарх, сам не помітивши, наскільки сильно він стиснув плече Рабанда.

Ніби опритомнівши, Тревор продовжив розповідь

- Коли я виглянув, то побачив, як в двір будинку в'їжджає кремезний Єдиноріг, верхи на якому розташувалася красива лялька й наші старі знайомі ельфи з дівчинкою. Постоявши трохи на вулиці, дитина раптом різко зістрибнула з Єдинорога ті ввірвалася всередину будівлі. За мить за нею в Приймальню забігли її супутники.

- Що було далі?– підозрюючи страшне, глухо запитав монарх.

- Мій Королю, ми дійсно все перевірили, там було порожньо, - заторохтів Тревор.

- Що було далі? - по складах повільно промовив король.

- Далі я, сховавшись за колонами, побачив як усі, хто зайшов у будинок, скупчилися навколо Книги Святого Миколая, яка раптом засвітилася золотистим світлом. Ви не повірите, але на її сторінках я побачив якийсь напис. Вирішивши, що Вам, мій Королю,потрібно це знати, я вислизнув із будинку через одну з дір у стіні й відразу побіг до вас.

- Не може бути, пророцтво збувається, - з благоговінням прошепотів Рабанд і завмер, побачивши погляд монарха, що не віщував нічого доброго.

- Похід за Саньми відкладено. Ми повертаємося в Приймальню. Треворе, йди першим і проникни в Приймальню тим самим шляхом, яким утік звідти. Роби, що хочеш, але Книгу потрібно вкрасти. Рабанде, від мене ні на крок, - раптом різко промовив король.

- Але, Повелителю, - розгублено почав говорити Тревор, та раптом затнувся на півслові, побачивши, як король, що несподівано виявився поряд із ним, гнівно прошепотів, дивлячись йому в очі:

- Час жартиків минув. Виконуй наказ!

- Так, мій Королю, - затарахкотів підданий у паніці. Намагаючись не дивитися на монарха, що несподівано виріс у розмірах, він щосили побіг у напрямку Приймальні Святого Миколая.

- Рабанде, часу повертати військо до Приймальні немає. Відьми нас підвели. Залишилися тільки ми з тобою. Тому настав час використати прокляття Великого Сірого Щура.

- Ні, тільки не це, - з жахом промовив Рабанд. - Якщо ви не впораєтеся, то не вціліє ніхто.

- Вибору немає, племіннику, - зловісно промовив Король. - Вибору немає…- і ледве чутно прошепотів: - Батьку, я доведу тобі, що я можу йти до кінця.