Стежинами Чарівного Лісу

Зимовий ліс вражав своєю величчю: дерева, вкриті сніговим мереживом, тихо поскрипували на морозці, а на вершинах засніжених ялинок можна було помітити незвичайні прикраси  із шишок. Іноді то тут, то там, порушуючи безмовну тишу, з гілки падав сніг, але вже за кілька хвилин усе знову занурювалося в довгий спокійний кольоровий сон.

Несподівано тишу розірвали звуки кроків по скрипучому снігу, серед яких можна було почути щось схоже на голоси.  З кожною секундою вони наближалися і уже серед них можна було розібрати деякі речення. Допитливе білченя, потривожене незвичайними звуками, виглянуло зі свого укриття та з цікавістю подивилося на трьох подорожніх, які в цю мить виходили на галявину.

Майже повністю вкриті снігом, крім голови, вони нагадували сніговиків. Зробивши ще декілька кроків, вони в знемозі опустилися на сніг. Трішки відпочивши, вони почали активно обтрушуватися, не забуваючи розігріватися. Позбувшись від налиплого снігу, перед очима білченя постали два ельфи та струнка дівчинка. Першою тишу порушила  дитина:

– А ще довго до Приймальні? Стає дуже холодно, якщо знову почнеться заметіль, я не впевнена, що ми вціліємо

– Ми вже мали прийти, - стурбовано сказав Рурі.

– Ми заблукали. Ця раптова завірюха заплутала нас, - продовжив Урі.

Раптом ельфи переглянулися між собою та, оглянувшись навкруги, з жахом закричали:

– ЗАВІРЮХА! Пані Завірюха!!! Нас вистежили. Мерщій, потрібно тікати звідси.

Ельфи схопили дівчинку, яка зовсім нічого не зрозуміла, за руки та швидко почали тікати з галявини. Але не встигли вони пробігти лишень декілька кроків, як у повітрі закружляли сніжинки, вони рухалися все швидше й швидше, і вже за кілька хвилин на галявині розпочалася сильна заметіль.

Нажахане білченя ледь встигло повернутися до своєї схованки, а ельфи разом із дівчинкою боролись із заметіллю, прикривши обличчя руками, але зробивши ще декілька кроків, стомлено опустились на коліна.

Саме тоді, як за помахом руки, хуртовина почала поступово стихати, набуваючи форми статної жіночої фігури, одягненої в білу сукню, поверх якої була накинута шубка із сивим коміром, і білі чобітки. На голові ж у неї розташувалася хутряна шапка. Жінка прискіпливо оглянула себе та впевнено підійшла до дівчинки й ельфів, які вже почали підніматися...

• Пізно. Ви в моїх володіннях і залишитеся зі мною навічно, - засміялася пані Завірюха і переможно подивилася на дівчинку і завмерших від жаху ельфів.
• Ви така гарна. У вас така красива сукня. Напевно, ви бажаний гість на будь-якому святі?  - захоплено промовила Міла, і вкотре обтрусивши із себе сніг, підбігла до пані Завірюхи та почала роздивлятися її вбрання.
•  Та що ти знаєш, - гнівно перебила дівчинку пані Завірюха. - Я тут зовсім одна в цьому лісі вже понад 10 000 років. Усі мене бояться. Тільки-но підхожу, щоб привітатися, усі починають тікати, ховатися. Спершу мене це засмучувало, але потім я вирішила, що якщо бояться, то нехай отримують по заслузі.  Тож…

На цих словах у повітрі знову почали з’являтися сніжинки, різко похолодало. Ельфи почали потроху задкувати, поглядаючи на дівчинку й знаками показуючи їй, що потрібно тікати звідсіля. 

У відповідь на їх рухи дівчинка лише рішуче хитнула головою та, зігріваючи себе руками, продовжила розмову.

• Ні, ми зовсім  не такі. Навпаки, ми завітали до вас, щоб привітатися та спитати, чи не захочете ви завітати на свято до Святого Миколая.
• На свято? До Миколая? Але ж я його вже не бачила так давно. Ви дійсно хочете мене запросити? – здивовано запитала пані Завірюха й помахом руки зупинивши снігопад, з цікавістю подивилась на дівчинку.

Міла глибоко вдихнула. Відчуваючи, що одне неправильне слово може навічно залишити їх з ельфами  в гостях у зимовому лісі, але вже у вигляді крижаних скульптур, продовжила:

• Так, так. Я зараз прямую до нього й обов’язково попрошу, щоб він передав вам запрошення. Тільки…
• Тільки що?
• Тільки ми заблукали. Стежини замело.
•  Ой, та що тут складного! - сплеснула в долоні пані Завірюха. - Ідете навпростець, далі ліворуч, а тоді потрапляєте до Королівства Забутих Іграшок.

Спостерігаючи за розмовою, ельфи навіть перестали відступати та здивовано переводили погляд із дівчинки на пані Завірюху. Нарешті Урі не витримав і, тремтячи від холоду, жалібно звернувся до Міли:

• Хо-хо-дімо. Швидше, поки не-не пере-ду-ду-мала

У відповідь Міла лише шикнула на нього. Рурі теж не залишився осторонь і тихенько показав стажеру кулак.

• Дякую, пані Завірюхо, - чинно промовила дівчинка та, підійшовши до ельфів, поспішила з ними у вказаному напрямку.

Уже покидаючи галявину, Міла обернулася й помахала рукою на прощання.

• Ідіть уже. Але не намагайтеся мене обманути, - старанно  приховуючи посмішку, відповіла пані Завірюха. І змахнувши руками, розлетілася на тисячі сніжинок.

Не встигли сніжинки опуститися на землю, як із великого снігового замету, пофиркуючи, вислизнули дві миші.

• Як, як вона це зробила? Як вона пройшла пані Завірюху? І що нам тепер робити? - спантеличено промовив Рабанд.
• Краще мовчати. Інакше навіть і той сир, що є, відберуть, - буркнув Тревор.
• Ааа, - Рабанд схопився за голову, - За що мені ця ненажера? Ходімо, може ще встигнемо за ними!