Миші, люди і коти

Першу мишу Чакі принесла на початку літа. Поклала її на дерев’яні дошки веранди. Маленьке сіре тільце лежало на бочку, скоцюрблене у формі квасолини. Очка заплющені. Нерухомі рожеві лапки з довгими пальцями наче стиснуті в кулачки. Між передніми лапками сіра шерсть вимазана кровʼю. Певно, саме в цьому місці в тільце увійшли котячі ікла. Скидалося на те, що миша з’явилася на веранді ще серед ночі. Бо на ранок вона вже була задубіла, наче скована сильним морозом.
— Гидота, — зморщила носа Єва. Вона завмерла у дверях на веранду, вагаючись. Поправила на блідих плечах халат, міцніше стисла рукою чашку з кавою. Нарешті прийняла рішення, що робити з мертвою мишею. — Тимуууре! — закричала вона. — Прибери, будь ласочка.
Минуло кілька хвилин, і за її спиною зʼявилася висока постать. На Тимурі не було нічого, окрім чорних боксерок та гумових кроксів. Він визирнув через плече Єви та скривився.
— То що, Чакі принесла?
— Ну а хто ж?
Наче почувши своє імʼя, на паркані, що відділяв будинок Тимура та Єви від сусідського, з’явилася біла кішка. Пройшлася по ньому, потерлася щоками о дерев’яні шпичаки та зістрибнула долі. Простір сповнився її дружнім урчанням. Єва зітхнула і, переступивши через мишу, рушила до плетеного крісла. Кішка поспішила за нею, аби якомога швидше всістися на коліна.
— Тимурчику, прибереш, добре? — Єві не хотілося псувати собі ранок дохлими гризунами. Поклавши одну руку на кішку, що вже сиділа на її нозі, іншою вона міцно стисла чашку. Прикрила очі. — Бо ще смердіти почне…
Тимур зник в глибині дому, але невдовзі знову зʼявився. Цього разу на ньому вже були спортивні штани. На правиці надітий поліетиленовий пакетик. Присівши навпочіпки перед тільцем миші, він обережно взяв її через пакетик. Єва і надалі сиділа із прикритими очима, але чула, як він невдоволено сопе. Звісна річ, подумала вона. Він би хотів, щоб усю неприємну роботу в домі виконував хтось інший. Від цих думок вона стисла губи так сильно, що вони втратили свій природній рожевий колір. 
— Під неї тут пляма крові, — проговорив Тимур. — Вʼїлася в дошки. Треба тепер чимось відмити.
Єва, не повертаючи до нього голови, відпила кави. Вона чудово розуміла, що означає оте “треба відмити”. Так він натякає на те, що вона зараз має встати та зайнятися цією плямою.
— Чим це можна відтерти? — голос Тимура робився все нещаснішим. Він випростався і вивернув пакетик так, що мертва миша опинилася в середині. — Ти мені підкажеш? Бо я ж не знаю, де в тебе що лежить.
Єва глибоко вдихнула.
— Я зараз зроблю, — вичавила вона з себе.
— А я тоді в душ, — голос Тимура помітно пожвавішав. Він вже вдруге зник всередині будинку, цього разу прикривши за собою сітчасті двері.
Якийсь час Єва ще продовжувала сидіти на веранді, чухаючи Чакі за вушком. Та мружилася на неї та невпинно муркотіла. Десь на вулиці проїхала маршрутка, почулися жіночі голоси. Якийсь час вони звучали зовсім близько за парканом, можна було розчути щось про вивіз сміття та отруту для пацюків. Проте швидко голоси стали затухати та невдовзі їх заступила тиша. Кава закінчилася. Жінка мовчки прибрала кішку з колін, піднялася та пішла в дім.
Засоби для прибирання Єва зазвичай купувала в новому магазинчику, що пів року тому відкрився на першому поверсі торгового центру. Там можна було придбати все те, що вона раніше замовляла через інтернет, але тепер до покупок ще й долучалася кваліфікована консультація продавця-консультанта.
— Ось цей спрей виводить усі плями, — говорила їй продавчиня, тягнучись рукою до полиці над своєю головою. Її пухнастий рожевий светр піднявся, оголивши проколотий пупок. Вона підхопила білу пластикову пляшку та простягнула її Єві. — Навіть ті старі плями, що вже добряче в’їлись. Треба лише обробити забруднене місце і залишити так десь на пів години. А потім потерти мильною водою. Перевіряла сама у себе на кухні, тож кажу — класна штука.
Проте відмити слід, що залишився від мертвої миші, Єві так і не вдалося. Кров так глибоко всоталася в деревʼяні дошки веранди, що наче зсередини змінила їх колір. Жінка сиділа на колінах перед дверима на веранду, стискаючи в руках мильну губку, та змучено вдивлялась в обриси плями. Та спочатку нагадувала їй квасолину, а потім почала скидатися на невеличку людську нирку. Коли Єва довго дивилася на цей слід, то все чіткіше бачила в ньому обриси мишачого тіла. Було легко розпізнати невеличку округлість голови та більший овал тіла. 
Пляма лишилася. І щоразу, виходячи на веранду, Єва кривилася і робила широкий крок вперед, аби ненароком не наступити на це місце. Вона дуже сподівалася, що з часом слід зітреться сам собою та стане непомітним.
— Ти не повіриш, але я знайшов ще три миші, — гукнув їй з газону Тимур, коли вони ввечері наводили лад перед будинком. Він стояв, спершись ліктем на старі іржаві граблі, та розглядав щось у траві під своїми ногами. — Принеси мені пакетики, будь ласка.
Єва обережно ступила з веранди на газон і простягнула йому великий чорний сміттєвий пакет, намагаючись не опускати очей донизу. І швидко відвернулась, аби не бачити, як Тимур підіймає з трави мишачі тільця. По запаху вона зрозуміла, що вони лежать там вже не перший день.
— Що то на Чакі найшло? — похмуро запитала жінка. — Раніше ж такого не було.
— Та то раніше мишей не було в такій кількості, — відповів Тимур. Його голос прозвучав глухо, бо він все ще стояв, схилившись. — Ти знала, отой стариган за два доми туди, — він махнув рукою в непевному напрямку, — влаштував справжнє звалище на своїй діляці. Ти ж запах, мабуть, чула? Інколи долітає. Ото миші й плодяться. Падло.
Тимур випростався, міцно зав’язуючи краї сміттєвого пакета вузлом. 
— Одразу винесу, щоб не смерділо тут, — він проминув повз Єву, і вона залишилася на веранді сама. Спробувала знову повернутися до протирання мокрою ганчіркою зовнішнього підвіконня, але через якийсь час зітхнула та опустила руки. Мимоволі знову перевела погляд на пляму у форми нирки та здригнулася.
Чакі, яка до того затишно собі спала в одному з плетених садових крісел, підвела свою білосніжну голову і, впершись гострим поглядом в Єву, м’явкнула. Жінка раптом відчула огиду до цієї кішки. Настільки сильну, що сама здивувалася з цього відчуття. Вона подумала про гострі пазурі на білих лапках. Уявила собі, як маленькі гострі зубки вгризаються в крихітні мишачі тільця. Як рожеві ніжні подушечки причавлюють ще живу мишу до землі, і на них лишається кров. Спершу тепла і жива, а вже через мить — холодна. 
Піддавшись пориву, Єва ступила два кроки до садового крісла і смикнула його за спинку. Чакі здивовано поглянула на неї. Але Єва смикнула сильніше, аж передні ніжки кріслі піднялися над підлогою, а потім голосно грюкнули об неї, опускаючись. Кішка невдоволено підхопилася та зістрибнула на землю. Подолавши відстань до паркану, застрибнула на нього і вже звідти великим круглими очима, не відриваючись, спостерігала, як Єва знову взяла до рук мокру ганчірку, повертаючись до роботи. 
Червень цього року був теплим, але не жарким. Єва з великим нетерпінням чекала на нього, бо дуже хотіла довгі літні вечори проводити на веранді, підібравши під себе довгі ноги на накинувши на плечі плед. Рік тому веранди ще не існувало, а весь двір був завалений мішками цементу та рештками газоблоків, що залишитися від будівництва дому. Цієї весни вони з Тимуром нарешті навели перед будинком порядок. Купили для веранди садові меблі, засіяли газон травичкою. Довго чекали, поки вона зійде. Сварилися, чи треба посипати газон піском. Тимур настояв, що таки треба. І тепер Єва дорікала йому, що через той пісок трава не росте як слід. 
Веранда була омріяним і вистражданим місцем для відпочинку. Але ось вже півтора тижня Єва не могла змусити себе вийти на неї. 
— Я тобі кажу, вона десь тут, — говорила вона Тимуру, обережно розсуваючи траву на газоні кінчиком сапи. — Тхне з кожним днем все паскудніше. 
На веранді та й взагалі у дворі вже не можна було знаходитись. Навіть від однієї мертвої миші запах був надто сильним. Солодкий і густий, він забивався в ніс та осідав на горлі.
Біла кішка Чакі з цікавістю спостерігала за Євою, широко розкривши свої круглі жовті очі. Її хвіст почав нервово посмикуватись, щойно вона перевела погляд на щось біля паркану. Чакі припала пухнастим животом до трави та, безшумно переступаючи м’якими лапами, рушила вперед. Було дивно бачити, як домашня кішка перетворюється на мисливицю. Її тіло стало напруженим. Маленькі вушка вона притисла до голови. Рухалась вона спочатку дуже повільно, але вже біля самого паркану раптово прискорилась. Швидкий стрибок, і ось вже маленьке сіре тільце звивається  в її іклах. Кішка придавлює мишу до землі, допомагаючи собі лапою. 
Єва ніколи раніше не думала про те, що миші можуть кричати. Можливо, пищати чи фиркати. Але точно не кричати. Але ця миша кричала. І голос в неї був тонкий, голосний і сповнений справжнього жаху.
— О Боже, — Єва впустила сапу і закрила собі рота долонями. Проте вже в наступну мить кинулась до кішки. — Пусти! Пусти, кому кажу.
Чакі дивилася на неї спантеличено. Миша продовжувала верещати, затиснута між її зубами. Єва схопила кішку за загривок і почала перелякано трусити. 
— Пусти! Пусти ж її, чорт забирай! — кричала вона.
Певно, вона струснула кішку надто сильно. Кішка занявчала від болю, і миша випала з розчахнутих ікол на землю. Єва закинула Чаку через поріг в кімнату і швидко зачинила дверцята. Вона не хотіла, щоб та мала можливість завершити те, що вже почала. Проте миша вже нікуди не тікала. Вона лежала на боці і її облізлі сірі ребра високо підіймалися в такт частому диханню. Єва чула хрип, з яким повітря виривалося з пробитих легень. Біля рота миші, з боку від довгих жовтих зубів, з’являлись і лопали маленькі криваві бульбашки.
— Якась вона гиденька, — збоку від Єви встав Тимур, і його довга тінь лягла прямо на мишу. — Чакі від неї якогось сказу не підчепить, як думаєш?
Єва втомлено похитала головою.
— Наче миші не є переносниками сказу, — вичавила вона з себе. — Десь чула, що вони помирають раніше, ніж в них з’являється можливість комусь його передати.
— Це дає надію, — промовив Тимур, вже звичним рухом одягаючи на руку одноразовий пакетик.
Тієї ночі Чакі не пустили на ніч в дім. Єва відчувала все більшу огиду до кішки. Не могла її торкатися. В її усвідомленні Чакі перетворилася на кровожерливого монстра, і подолати ці думки були важко.
Єва винесла на веранду дві котячі мисочки та поставила їх біля низького садового столика. Зверху на столик поклала м’який помаранчевий будиночок у вигляді гарбуза, в якому Чакі інколи любила спати. Цієї ночі дощу не мало бути, тому з будиночком нічого не станеться.
Кішка спостерігала за нею, лишаючись на віддалі. Вона пам’ятала, який біль Єва їй завдала, коли схопила за загривок. З того моменту вона більше не наближалася до жінки. До мисочок теж не поспішала підходити, хоч і мала вже бути голодною. Єва подивилася в жовті очі Чакі, але не відчула нічого, крім страху та огиди. Вона розвернулася, зайшла в дім та на замок закрила двері, що вели на веранду.
Вночі котяче нявкання долітало до спальні через відкриту кватирку. Єві здавалося, що вона чує звук, з яким м’які котячі лапки шкрябають двері. Заснути було важко. Весь час перед очима стояв образ маленького білого кошенятка, якого Тимур приніс додому. Вони тоді жили на орендованій квартирі, проте будівництво будинку вже тривало. Єва знала, що це кошеня Тимуру віддала свекруха. Бо за місяць до того він проговорився, що її кішка нагуляла двох котят. Чорне і біле.
І от одного зимового вечора Тимур стукає у вхідні двері їхньої квартири, бо як завжди забув ключі. Єва відкриває йому та запускає його в коридор з незатишного холоду неопалюваного під’їзду. З чобіт Тимура поволі натікають калюжки талої води. Але ні він, ні Єва не зважають на це. Бо саме в цей момент з розстібнутої куртки з’являється зацікавлена біла мордочка маленького кошеняти. Воно визирало назовні та дивилося на Єву круглими жовтими очима. Здавалося, що в тих очах присутня якась давня котяча мудрість.
Це було два роки тому. І ось сьогодні це кошенятко самотньо сиділо на вулиці, беззупинно нявкаючи та просячись додому. Єва відкинула ковдру та намацала ногами домашні капці. Кинула швидкий погляд на Тимура, який з відкритим ротом хропів в подушку. Піднялася з ліжка та попрямувала зі спальні.
Вона чула нещасне нявкання весь час, поки не підійшла до дверей на веранду. Щойно її рука лягла на ручку, Чакі замовкла. Єва провернула ключ, натисла на ручку та вийшла назовні. Кішка кинулася тікати від неї. Одним великим стрибком вона заскочила на паркан, що відділяв їхній двір від сусідського. Злісно обернулася, і її круглі очі горіли зеленим у нічній темряві.
— Чакі, не бійся, це я, — Єва простягнула до неї руку. — Пішли додому. Ти моя киця, іди до мене.
Кішка дивилася на неї, поки жінка не зробила ще один крок вперед, а тоді розвернулася і зістрибнула з паркану та територію сусідів. Єва розчаровано завмерла. Хотіла знову погукати Чакі, але передумала. Тоді розвернулася, щоб знову повернутися у своє ліжко. Аж раптом під її ногою щось хруснуло. Вона підняла стопу в пухнастому капці, щоб перевірити, на що саме наступила. Ніч була тепла і безхмарна. Молодий місяць світив прямо над головою, світячи на Єву, будинок та веранду. В його світлі Єва чітко побачила маленьке та нерухоме мишаче тільце. І з її губ зірвався злісний крик.
Зранку вона не їла і не пила нічого, окрім кави. Сиділа над чашкою, втомлено охопивши нечесану голову руками. Тимур дивився на неї з деяким співчуттям. Він явно не розумів всіх тих почуттів, які розривали її зсередини. Намагався заспокоїти, але вдавалося це йому погано. І сьогодні ці його марні спроби бути корисним дратували Єву сильніше, ніж будь-коли раніше.
— Це ж кішка, — м’яко говорив він. — Така природа всіх кішок. Вони полюють. Хочеш, я сьогодні куплю їй ошийник з дзвіночком? Може, кішки чутимуть цей дзвіночок і тікатимуть. Думаю, це має допомогти.
Єва підняла на нього очі. Вони були червоними, під ними пролягли глибокі тіні.
— Мені вже здається, що і в домі смердить дохлими мишами, — втомлено проговорила вона. — Навіть в ліжку. Навіть від моєї піжами. Це просто огидно. Я не витримую.
Тимур накрив її руку своєю і нічого не сказав. Єва знала, що він вважає її занадто чутливою і нестримною. Можливо, навіть істеричною. Їй здавалося, що він насолоджується тою жертовністю, яка інколи випадає на його долю в їхніх стосунках. Від думок про це вона зціпила зуби. Їх коштувало зусиль не висмикнути свою руку з-під його руки.
Про смерть сусіда стало відомо через кілька днів після того, як вони придбали для Чакі ошийник з дзвіночком. Червоний та блискучий нашийничок одягав на кішку Тимур. До Єви вона відмовилася підходити навіть на відстань кількох метрів. Корм, насипаний нею напередодні в мисочку, теж не захотіла їсти.
Жінка дивилася на веранду через кухонне вікно. Вона спостерігала за тим, як Тимур чухає кішці спинку, а та вигинається і треться об його ноги. В душі лютувала якась суміш ревнощів, обурення та гидливості. Саме в той момент в голові Єви сяйнула вперше думка про те, що треба позбутися кішки. Сама лише фантазія про це принесла їй легке полегшення. Тому думку про те, щоб позбутися Чакі, вона не відкинула геть. А лише відклала на майбутнє.
— Він помер, уявляєш? — Тимур зробив звук телевізора тихіше, щоб Єва не пропустила жодного його слова. — Комунальні служби не могли з ним зв’язатися. Почали шукати доступ до родичів. Врешті приїхали з якоюсь троюрідною племінницею, яка і дала дозвіл вибивати двері. А стариган вже давно мертвий. І від тіла мало що залишилося. 
Єва, яка саме перекладала подушки на дивані у вітальні, здригнулася. Було неприємно думати, що від отого вусатого дядечка на велосипеді, лишилися самі лише кістки, обтягнуті шкірою. Вона бачила його кілька разів за життя. Знала, що він мало з ким контактував. Тримався відлюдником. З усіх смітників тягнув речі до себе додому, складаючи їх купами на подвір’ї. Сусіди його недолюблювали, бо від його двору тягнуло їдким запахом сміттєзвалища. Але важко конфліктувати з людиною, яка старанно уникає будь-яких контактів.
Взявшись за пилотяг, Єва почала витягати пил з дивану. Наче сусід був ще не настільки старим, щоб померти від старості. Може, він хворів? Чи оступився та впав, зламавши в решті решт собі шию? Щось застрягло в пилотязі, і він замість рівного гудіння натужно засичав.
— Тимуре, — гукнула Єва. — Тут щось в пилотяг потрапило.
— Та витягни рукою, — Тимур знову збільшував звук на телевізорі. Починалася чергова спортивна передача. Одна з тих, на які  він любив подовгу залипати. — Якщо ще не глибоко затягнуло.
Єва вимкнула пилосос та перевернула його. Зняла щітку зі шланга, зазирнула в її довгу трубу. Там дійсно щось було. Можливо, серветка. Але більше скидалося на одну з іграшок Чакі. На одну з тих м’якеньких мишок, які тихенько торохтять, коли кішка штовхає їх лапою по підлозі.
Вилаявшись собі під ніс, Єва засунула вказівний та середній пальці в трубу пилотяга. Обережно зачепила ними краєчок того, що вважала іграшкою, та потягнула на себе. Запах став першим сигналом того, що вона помилилася. Напіврозкладена миша розвалилася під її пальцями. Сіра шкурка порвалася, і з неї на підлогу та долоні Єви посипалися короткі товсті личинки. Жінка закричала. І ще довго не могла зупинитися. Навіть після того, як переляканий погляд Тимура нарешті став осмисленим. Навіть після того, як її чоловік очистив підлогу від решток мишачого тіла та виніс подушки дивану на вулицю, щоб потім відвезти їх в хімчистку.
Пройшло чимало часу, поки її крик перейшов у тих втомлене схлипування. Переляканий Тимур сидів поруч з нею на підлозі, намагаючись заспокоїти її.
— Ми маємо позбутися Чакі, — нарешті проговорила вона. І ці слова далися їй напрочуд легко. — Віддай її назад своїй мамі. Бо я так більше не можу. Це була остання крапля. Тіме, я не витримую. Віддай її.
Вона знала, що він не наважиться їй нічого заперечити. Так воно і було. Лише одна невпевнена фраза злетіла з його губ:
— Та кішок же не просто так тримають в будинках. Якщо вона полює на мишей, то це означає, що їх багато. Вона їх відловлює.
Очі Єви зблиснули злістю.
— Та їх же не у нас багато! — закричала вона. — Чакі їх тягає певно з двору того мертвого стариганя, що у нього там звалище. Але ж тягає всю цю гидоту до нас! В наш дім!
Тимур спробував посміхнутися.
— А що, як вона нам подарунки так робить? Або навпаки захищає нас від мишей. Може, вона думає, що рятує нас?
Єва не посміхнулася йому у відповідь. Вона і надалі залишалася серйозною і нещасною. Тимур мовчки піднявся та пішов у передпокій шукати котячу переноску. Жінка допомогла йому зібрати речі, які вони разом купували для Чакі. Мисочки з намальованими на них відбитками котячих лапок, автоматичний поїльник, будиночок у формі гарбузика. Різноманітні іграшки, вудочки з різнокаліберними плюшевими мишками на кінці мотузочок, ножиці для кігтиків. Башта для точіння кігтиків та великий закритий туалет. Корм, консерви, стікери-смаколики. Наповнювач для туалету. Засоби для догляду за шерстю та зубами. Ветеринарні препарати від кліщів та різних паразитів.
Коли Тимур вийшов у двір з переноскою, Чакі сама підійшла до нього та дозволила взяти себе в руки та посадити в переноску. Єва весь цей час трималася на відстані. Вона не прощалася з кішкою. Так, наче сама Чакі була втіленням зогнилої огидної смерті. І треба було якомога швидше викреслити її зі свого життя, щоб воно знову  стало нормальним. 
Щойно машина Тимура від’їхала, Єва дістала з комори куплену напередодні коричневу фарбу та взялася фарбувати дошки на веранді. Тепер, коли Чакі повернеться в дім, в якому колись і народилась, єдиною згадкою про неї та нескінченних мертвих мишей лишалася пляма у вигляді нирки дерев’яній підлозі веранди. Але скоро і її більше не залишиться. Фарба лягала не так погано, як Єва це собі уявляла. І швидко веранда почала набувати того приємного лоску, який мають або зовсім нові речі, або ті, які щойно пройшли ремонт та відновлення. Жінка сама не зчулася, як невдовзі почала наспівувати за роботою. Її настрій помітно покращився. У дворі більше ніколи не пахнутиме тілом, яке померло та розкладається. І в домі також. 
Закінчивши з верандою, вона довго приймала душ, поки все приміщення ванної кімнати не заповнилося густою ароматичною парою. Після душу накинула халат, зав’язала волосся рушником. Дістала з морозильника на кухні фарш і поклала його в мірохвильовку розморожуватись.  На вечерю буде лазанья, бо Тимур любить її найбільше. 
Готуючи вечерю, Єва спіймала себе на відчутті провини перед чоловіком. Адже саме через неї він зараз везе їхню кішку свої матері. В її однокімнатну квартиру на першому поверсі хрущовки. Там Чакі житиме ще з трьома іншими котами. І на вулицю ходитиме через кватирку на маленькій кухні.
Єва уявила, як її чоловік ставить переноску в коридорі у матері та відкриває дверцятка, щоб кішка могла вийти. Уявила, як Лідія Павлівна сплескує руками та питає, що ж такого могло статися. А коли чує відповідь, то її погляд, звернений на сина, стає повним нерозуміння. “Та ж кішка, що мишей ловить, дорожча за золото, — майже напевно каже вона. — Її треба плекати й годувати сметаною, а не виганяли з дому, як о то ви. Що за люди. А я ж тобі казала щодо цієї Єви…” Наступну розмову матері і сина уявити собі було не складно.
Єва нарізала цибулю та селеру, але від думок про свекруху її рухи стали імпульсивними та необережними. На розігрітій сковорідці шипіла олія. Жінка кинула погляд на годинник, що висів на стіні напроти. Тимура все ще не було. Майже напевно точить балачки зі своєю мамою. Пересипавши овочі на сковорідку, Єва дістала з мікрохвильовки фарш. Відчуття провини перед чоловіком відступило, а на заміну йому прийшла ображена ненависть. До свекрухи, до чоловіка, до кішки. Чомусь згадалося, як Чакі почала тікати від неї. Не давалася їй в руки, не їла ту їжу, яку їй давала Єва. Чомусь зараз саме це боліло найбільше.
Вона зачепила кухонним ножем плівку на упаковці з фаршем, але не розрахувала сили. Ніж, вивільнившись, встряв їй в долоню лівої руки. На кухонну робочу поверхню закрапала кров. Затиснувши долоню рушником, Єва побігла в спальню на пошуки аптечки, але не могла знайти її. Чи то Тимур кудись переклав її, чи то вона сама і потім про це забула. Рука боліла, а рушник сповнився кров’ю. 
Коли Тимур приїхав додому, він зустрів дружину заплакану та вимазану власною кров’ю. На плиті диміла сковорідка з рештками згорілої цибулі. Крізь власні схлипи Єва чула, як він дзвонить своїй матері і питає щось про заспокійливе. Потім зникає в спальні і з’являється знову, цього разу з аптечкою в руках. Обробляє їй руку, міцно затягує бинтом. Простягає їй склянку з водою та таблетку. Просить запити якомога більшою кількістю води.
Від таблетки Єві не робиться легше. Але тепер власний біль видається їй якимось надто далеким, щоб через нього страждати. Тимур вкладає її в ліжко та, скинувши свій одяг, лягає поруч з нею. Обіймає її та погладжує їй волосся. Єва думає про те, що він її все ж таки любить. Не зважаючи на те, що йому про неї майже напевно наговорила його мати. А ще вона думає про те, щоб через деякий час забрати назад Чакі. Хіба що треба почекати, коли внучата племінниця померлого сусіда чи хтось ще наведуть порядок на його подвір’ї. Повикидають все те сміття, яке приваблює мишей. Тоді можна буде повернути Чакі. Або завести іншу кішку, якщо Чакі й надалі робитиме вигляд, що боїться її.
Єва зітхнула і закрила очі. Тимур вже хрипло посапував за її спиною. Сон майже здолав її, коли раптом жінка відчула якийсь рух на подушці поряд з собою. Доклавши зусилля, вона відкрила сонні очі. Повний місяць світив прямо у вікно спальні. І в його світлі вона могла детально розгледіти мишу, що сиділа на подушці прямо пере її обличчям. Маленькими чорними очками вона безстрашно розглядала жінку. Її вусики невпинно рухались. Великі вушка були напружені. Єва хотіла була щось крикнути, але таблетка заспокійливого зробила свою справу — все тіло було неначе сковане сном. Навіть голос її не слухався. Що саме Тимур їй дав? Як завжди, по пораді свекрухи щось, що не допомагає, а лише шкодить. 
Єва спробувала піднятися з ліжка. Руки були неначе ватні. Аж раптом на подушку перед її обличчям застрибнула ще одна миша. Вони вдвох водили тонкими писочками, принюхуючись. Єва зрозуміла, що миші зараз втягують у свої маленькі ніздрі саме її запах. Вона смикнулась, і Тимур від її поруху захропів сильніше.
Миші були повсюди. І вона це зрозуміла лише тоді, коли спробувала сісти в ліжку. Вони ковзали по її ковдрі, плуталися в волоссі. Неслухняними руками Єва намагалася відганяти їх, проте вони її не боялися. І це було найстрашніше. Миші лізли їй прямо в обличчя. Вона відчувала їх під футболкою. Ці маленькі холодні лапки. Жорстка шерсть, що вкривала їхні маленькі тіла. Лисі тоненькі хвостики. Жінка відбивалася від них руками, але на зміну тим мишам, яких вона скидала з себе, приходили інші. Їй треба було щось зробити, покликати на допомогу. Вона штовхала Тимура, але той не прокидався. Єва побачила мишу прямо на його чолі. В цей момент вона зрозуміла, що він вже не хропе, а деякий час лежить абсолютно тихо. Вона шарпнула його за плече, проте він ніяк не відреагував на це. Лише миша, що до цього була на його чолі, чкурнула вбік по подушці.
Треба вибиратися з дому, подумала Єва. Вона перекотилася до краю ліжка, підминаючи своєю вагою десятки мишей. Ноги були неначе ватяні. Вона відкрила рота, щоб покликати Тимура.
— Тііііім, — ледь чутно прохрипіла вона. Хоча вже й знала, що відповіді не буде. — Тіііііііім.
Миші кусалися. Вона відчувала їхні маленькі зубки практично всюди на своєму тілі. Спалахи болю виникали на животі, стегнах та плечах. Одна з мишей вчепилася лапками за її волосся, намагаючись прогризти собі шлях прямо до вуха. Єва скинула її та затулила собі вуха долонями. Це все було схоже на страшний сон. Вона закрила очі та щодуху закричала. Нарешті голос повернувся до неї та вона змогла вкласти у свій крик весь той жах, що шаленів всередині неї. 
Проте той крик не тривав довго. Єва не встигла зупинити першу мишу, яка застрибнула до її рота та діловита пробралася до самого горла. Не встигла нічого зробити з другою та третьою мишами.  Вони набилися в її рот та гострими зубами прокладали тепер собі шлях долі через горло.
Єва конвульсивно смикалась, задихаючись. Обидві її руки були засунуті до рота. Вона намагалася хоча б одну з мишей ухопити за тонкий хвостик та витягти назовні. Проте час швидко спливав, і її рухи ставали все слабшими. Здалась Єва швидко. Вона лежала в ліжку, захлинаючись власною кров’ю. Наближення смерті дозволяло їй не думати про сотні мишей, які саме в цей момент цілеспрямовано поїдали її тіло.
Єдиним, про що Єва думала в останні миті свого життя, було біле кошеня. Воно визирало з розстебнутої куртки Тимура круглими жовтими очима. І здавалося, що в тих очах присутня якась давня котяча мудрість.