Акт I

СЦЕНА 1 

Локація: Німецький штаб, окуповане місто, 1943 рік. Ніч. Приміщення освітлене лише лампами та свічками. На стінах — карти, портрет Гітлера. Густий сигаретний дим. 

Учасники:
• Генерал Штайнер — головнокомандувач, холодний, мовчазний.
• Оберлейтенант Краус — фанатик, збуджений, із паперами в руках.
• Третій офіцер — мовчить, лише записує. 

ДІЯ:
Краус (показує на карту):
— Ось тут, гер генерал, маленьке місто. Локальне населення — здебільшого «браковані»... але їхня витривалість вражає. Це — ідеальна локація для випробування нашої програми «Шторм-Зе». 

Штайнер (повільно):
— Що з людьми? 

Краус (спокійно, як про інвентар):
— Якщо співпрацюватимуть — виживуть. Якщо ні — стануть матеріалом. Плоть теж має свої функції. 

Пауза. Штайнер вдихає дим, дивиться крізь вікно. 

Штайнер:
— Ви поїдете туди, Краус. Візьмете з собою капітана Ґанса та доктора Ремера. Ви маєте два тижні. 

Краус (усміхається):
— Jawohl, mein General. 

Штайнер (холодно):
— І не забувайте. Нам не потрібні миші, нам потрібні солдати. 

Краус:
— Розумію. Але навіть миші вчаться кусати, якщо їх загнати в кут. 

Штайнер злегка піднімає брову, але нічого не каже. Камера — на карту. Пальцем Краус веде коло довкола назви міста. 

КРАУС (за кадром, тихо):
— Маленьке місто. Ідеальне для великої історії. 

- 

СЦЕНА 2 

Локація: Вулиці маленького міста. Ранній ранок. Густий туман. Сирена тривоги рве повітря на шматки. 

Учасники:
• Жителі міста — переважно жінки, діти, старі.
• Невідомі солдати — у формах без знаків, але зі зброєю.
• Мікі — серед натовпу. Молодий, худий, одяг старий, але чистий. 

ДІЯ:
Звук сирени — гучний, неприродний, ритмічний. Як удари серця. 

Люди вибігають із підвалів і хат, несуть дітей, тримають за руки одне одного. Хтось плаче, хтось мовчить. 

Жінка (кричить):
— У бункер! Всі в сховище! 

Вдалині, крізь туман, з’являються силуети. Люди в формі. Але вона... не знайома. Не німецька, не радянська. Просто сірі постаті. Всі мовчать. Аж поки... 

— ТАТАТАТАТАТА!!! — Автоматна черга. Крики. Люди падають. 

Солдати стріляють у спини, як у мішені. Один сміється, як дитина на ярмарку. Інший жує жуйку. Третій знімає на камеру. 

Мікі стоїть нерухомо, дивиться в очі одній з фігур. Та теж зупиняється. Мить тиші. Вони дивляться один на одного. Потім солдат опускає зброю. Усміхається. 

Солдат (з акцентом):
— Привіт, мишко. 

Вистріл — поруч, не в нього. Мікі біжить. Тіло дитини падає йому під ноги. Він перестрибує і тікає вбік. 

Камера трясеться. Вулиці в диму. Палає дах якогось будинку. Хтось співає щось російське — п’яно, вбито. 

- 

СЦЕНА 3 

Локація: Зруйнований будинок на околиці міста. День, але світло сіре, пилюка в повітрі затінює сонце. Все нерухоме. 

Звук: Спершу глуха тиша. Потім — дзвін у вухах. Ледь чутна трагічна музика (наприклад, одинокий піанісимо на скрипці або акордеон — на межі розпаду). 

ДІЯ:
Мікі лежить під уламками. Пил, кров на обличчі. Він очі відкриває повільно. Світ розмитий. Перший звук — краплі води. Потім — стогін дерева, що ось-ось упаде. 

Він піднімається. Кульгає. Оглядається. Вхід до будинку — завалений. Стіни зруйновані. Всюди попіл. 

Він шепоче: — Мамо?..
(пауза)
— Тато?..
(пауза довша)
— Лея?.. 

Камера слідує за ним, коли він пробирається між уламками. Падає. Підводиться. Нарешті знаходить тіло батька — рука стирчить з-під шафи. Далі — мати, нерухома, очі відкриті. Останньою — маленька рука в дитячій піжамі. Він не плаче. Просто дивиться. Музика посилюється. 

Мікі сідає серед уламків. Дивиться на свої руки — вони трясуться. Потім — різкий рух: знімає з шиї кулон сестри й ховає в кишеню. 

Раптом — звук важких кроків. Заходять німецькі офіцери. Камера не показує їх облич. Тільки блиск чобіт. Зброя. Шепіт німецькою. 

Мікі бачить їх. Встає. Не тікає. Стоїть просто посеред руїн. Обличчя — біле, в пилюці й попелі, тільки очі чорні, живі. 

Офіцер (з акцентом, зневажливо):
— А хто тут такий?.. 

Мікі не відповідає. Дивиться йому просто в очі. 

Офіцер (посміхається криво):
— Мишеня? 

Пауза. Потім Мікі киває. 

Мікі (тихо, рівно):
— Я. 

- 

СЦЕНА 4 

Локація: Підземелля — лабораторія під старим заводом або в катакомбах. Стеля низька, бетон потрісканий. Все в тіні. Лише окремі промені світла вирізають форми людей і приладів. 

Звук: Перші ноти — Бетховен. Соната №14 («Місячна»). Іде повільно, без пауз, наче по струні. 

ДІЯ:
Залізні двері відкриваються із шипінням. У приміщення заводять людей — чоловіків, жінок, навіть дітей. Руки зв’язані, обличчя — порожні. Камера не фокусується на них. Їх так багато, що вони стають частиною фону. 

В центрі — величезний стіл зі скляними банками, рідинами, щипцями, електродами. На стінах — малюнки мишей, людей, хрестів, старих міфологічних істот. Все переплетене — мовчазний божевільний код. 

Серед тіней стоїть Офіцер Расмус — середнього віку, з ідеальною поставою. На ньому білий халат, під яким все ще форма з хрестом. Він у рукавичках, не торкається нічого напряму. 

Перед ним — грамофон, з якого йде музика. Він закриває очі, вдихає, як сомельє запах вина. Музика для нього — не фон. Вона — ритуал очищення.
Поруч — асистент, що тримає журнал. 

Асистент (німецькою, сухо):
— Об’єкти — 27. Дві вагітні. Один хлопчик із серцем на правій стороні. Один з відхиленням — не говорить. 

Расмус (відкриває очі, спокійно):
— Почнемо з тих, що мовчать. Вони завжди цікаві. 

Один з асистентів підводить хлопця. Той йде повільно, але не опирається. У нього чорні очі, ніби ніч. Можливо, він навіть усміхається. 

Камера не показує процес. Тільки руки в рукавичках, які повільно знімають із нього сорочку. Потім — звук металевого клацання. І знову музика — піанісимо, як із мертвого раю. 

Расмус (до асистента, шепоче):
— Музика знімає мораль. Без неї ми би всі давно були мишами. 

- 

СЦЕНА 5 

Локація: Інший кінець міста. Руїни, спалені будинки, бите скло. День перетікає в сірий вечір. 

Звук: Постійна канонада. Крики. Гудіння літаків. Потім — тиша. Потім знову вибух. Камера весь час трясеться. 

ДІЯ:
Вулиця, всипана мертвими тілами. Обгоріле тіло дитини в руках матері. Мати кричить, але її голос губиться у ревінні двигунів. 

Зліва — руські солдати. Хаотичні, у брудній формі, без шоломів. Один з них — Коля — кричить у рацію російською:
КОЛЯ (кричить, рос.)
— Где наши, блядь?! Где поддержка?! Я не хочу тут подыхать, сука! 

Справа — нацисти. У них порядок, але в очах — те саме. Один із них — лейтенант Меркель — дає сигнал пальцем. Вони стріляють по всьому, що рухається. І так уже годинами. 

Камера віддаляється вгору, показуючи, як руйнується школа. Діти в підвалі. Хтось молиться. Пил піднімається вище за дзвіницю. Падає птах. 

Потім — тиша. Абсолютна. 

Наче навіть кулі сказали: "Ні, далі без нас."
Залишки міста схожі на химеру. Більше немає вулиць — є тільки шрами. 

ПЕРЕХІД:
Серед уламків сидить маленький хлопчик. Він тримає дерев’яну іграшкову мишу. Туго стискає. В його очах — ні сліз, ні страху. Тільки порожнеча, яка чекає, коли її наповнять. 

- 

СЦЕНА 6 

Локація: Темна вулиця, ніч. Місто майже мертве. Тиша пронизана відлунням далеких вибухів. 

ДІЯ:
Мікі біжить. Його взуття зношене, сорочка розірвана, лице в сажі. Він оглядається — хтось переслідує? Ні. Лише тінь. 

Він зупиняється біля старого будинку — облуплений фасад, вікна вибиті, але двері ще тримаються. 

Він постукує. Мовчить. Потім шепоче:
МІКІ
— Ґрегор? Це я… Мікі… Твій боржник. Відчини. 

Ніхто не відповідає. Мікі натискає на двері — відчинено. Всередині порожньо. На столі — попіл, на підлозі — зламаний стілець. 

Він кидається до сейфа в стіні. Відкриває. Порожньо. Лише старий кухонний ніж, і то — іржавий.
Мікі бере ніж. Сідає на підлогу. 

ПАУЗА. МОНТАЖ (без слів):
• Він сидить у темряві, тримаючи ніж, дивиться на своє відображення у дзеркалі.
• Світло ліхтаря з вулиці колише тіні на стінах.
• Відлуння сміху з дитинства.
• Очі Мікі — ніби перестали бути людськими.
• 

Він кладе ніж у кишеню. Виходить.
Погляд у темряву. 

- 

СЦЕНА 7 — "ПАБ" 

Локація: Пивний паб у центрі міста, ніч. 

ДІЯ:
Камера повільно рухається поміж дерев’яними столами, де група німців — офіцери й солдати — гучно п’ють, сміються, жують сосиски, слухають акордеон. 

НІМЕЦЬ (з акцентом, гордо)
— Знаєш, що найкраще в цій війні? Ти можеш зробити з миші фарш... і тобі ще за це дадуть медаль! 

Інші регочуть, б'ють один одного по спині. 

Серед них — Мікі. Тихо сидить у тіні в кінці залу. Його очі холодні. Він бачить кожну посмішку, кожен келих, що піднімається. Рука стиснута в кулак. 

Один із німців — молодий, п’яний, у формі з пістолетом — встає й йде в туалет, штовхаючи стілець ногою.
Мікі дивиться на нього. Випиває ковток води. Встає. Йде за ним. 

Локація: Туалет — бетонний, сирий, ледь освітлений жовтим світлом. 

Німець мочиться, співаючи щось п’яне. Мікі заходить, мовчки. Закриває за собою двері. Клацає засув. 

НІМЕЦЬ (обертається, усміхаючись):
— Хочеш поговорити? Я зайнятий. 

Мікі мовчить. Підходить ближче. Потім — різко хапає німця ззаду, обмотує ремінь навколо його шиї, душить. 

НІМЕЦЬ (хрипить):
— Bitte... bitte... 

Мікі стискає ще сильніше. Очі німця — повні страху, потім — порожні.
Тиша. Лише краплі води у раковині. 

Мікі обережно знімає з нього форму, пістолет, шолом.
Дивиться у дзеркало. 

МІКІ (шепоче):
— Час стати вовком. 

- 

СЦЕНА 8 — "ТРАНСФОРМАЦІЯ ПЛОЩІ" 

Локація: Центральна площа міста, день, похмуро. Дощ ось-ось почнеться. 

На площі — натовп мешканців. Страх у кожному погляді. Озброєні німці з автоматами стоять довкола, формуючи кільце. 

На імпровізованій трибуні з дерев’яним прапором нацистів стоїть ОФІЦЕР РАСМУС — високий, з холодною посмішкою, чисто виголений, у чорних рукавичках. 

Музика припиняється. Він говорить в мікрофон з сильним акцентом:
РАСМУС (німецький акцент):
— Народ міста! У вас сьогодні є шанс. Шанс стати частиною нового світу.
Ті, хто добровільно погодиться допомогти нашій науці — отримає німецьке громадянство, захист і життя без страху. 

Пауза. Тиша. Хтось плаче в натовпі. Мати тримає сина. Старий чоловік — дивиться з недовірою. 

РАСМУС (усміхається):
— Ми не питаємо багато. Лише трохи мужності. 

Офіцери проходять крізь натовп, витягують людей — старих, молодих, хворих. Дехто намагається сказати «ні», але їх одразу б’ють прикладами, штовхають у вантажівку. 

НІМЕЦЬКИЙ СОЛДАТ (кричить):
— Добровольці, вперед! Решта — теж! 

Крик дитини. Хтось кидаєсь навтьоки — його розстрілюють прямо на площі.
Мікі (у формі німця) стоїть у натовпі солдатів, спостерігає. Його очі — порожні, але напружені. Він бачить дівчинку, яку тягнуть, — схожа на його маленьку сестру з флешбеку. 

Його рука стискає пістолет. 

- 

СЦЕНА 9 — «НАСТУП І ТІКАННЯ» 

Локація: Почергово — підземелля нацистів / вулиці міста / кімната з вікном (Мікі). 

ПІДЗЕМЕЛЛЯ — миготливе світло, сирена. 

Офіцер Расмус різко закидає в папку документи, креслення, пробірки в кейсі. 

РАСМУС (крізь зуби, німецькою):
— Scheisse… Вони вже тут. 

Його обличчя червоне, але руки — холодно-спокійні. Він кидає останній погляд на «лабораторію»: люди в клітках, мертві тіла, розлита кров. Він замикає двері, підпалює щось — вогонь починає повільно жрати підземелля. 

НА ВУЛИЦІ — ХАОС 

Руські солдати атакують. Постріли, гранати. Вулиця — в диму. Німці намагаються відстрілюватися, але в паніці й розпачі. 

РУСЬКИЙ СОЛДАТ (кричить):
— Фашистов живыми не брать! 

МІКІ стоїть у напівзруйнованій квартирі, тримає автомат, дивиться крізь щілину в шторі. Обличчя освітлене блиском пострілів знизу. 

МІКІ (внутрішній монолог, спокійний тон):
— Коли пси б’ються, щури мовчать. 

Він бачить, як нацисти кричать і тікають, один на колінах просить прощення, але його розстрілює руський офіцер. 

Мікі не рухається. Він повертається від вікна, сідає на підлогу. В його руках — автомат. 

МІКІ (вголос, стиха):
— Це не моя війна. Але вона скрізь. Навіть тут. 

Тиша. Лише звуки битви на фоні. 

- 

СЦЕНА 10 — «СТРІЛЯЙ У ВСІХ» 

Локація: Центральна площа міста. Зруйновані будівлі. Крики. Денне світло. 

РУСЬКІ СОЛДАТИ марширують вулицями. Місто, зруйноване на третину. Вогонь тліє на фоні. Під ногами лежать тіла мирних мешканців, серед них — жінка з дитиною. 

РУСЬКИЙ ОФІЦЕР №1 (розлючено):
— Товарищ капитан, мы перебили половину квартала! Это были не немцы! Я же говорил — нужно проверить! 

КАПІТАН (спокійно, російською):
— Ты слишком много думаешь.
(робить паузу, витягує пістолет)
— Щас меньше будешь говорить. 

КАПІТАН стріляє прямо в голову ОФІЦЕРУ №1. Той падає серед тіл. Інші солдати мовчать. Один перехрестився, інший опустив очі. 

ВИСОКЕ ВІКНО, НА 3-МУ ПОВЕРСІ
МІКІ дивиться згори. Його обличчя не тремтить, він не кліпає. Тінь падає на половину його обличчя. 

МІКІ (внутрішній монолог):
— Чиї вони — ці солдати? Хто з них врятував? Хто знищив? 

Він опускає погляд на свою руку — стискає автомат, далі — тупий ніж, потім — нацистська форма, що висить на стільці. 

Він підходить до стіни, де стоїть дзеркало без скла. Дивиться на своє відображення. 

Тиша. Потім говорить, стиха, впевнено:
МІКІ (вголос):
— Я — ні ваш, ні їхній.
— Але моє місто більше не буде їхнє.
— Мене кликали Міккі. А тепер — я кличу смерть. 

(Камера піднімається догори: зруйноване місто, дим, трупи, Мікі — одна темна крапка в цьому пеклі.)