До тихого раю

  Ніч. Колихається колиска. Полум'я від свічок відбивається в очах батьків. Дружина сиділа в ніжних обіймах свого чоловіка. Вони спостерігали за тим, як мирно спить новонароджена дитина. Їх донька. Батько опустився, торкнувся долонею до ніжненької щоки. Посміхнувся. Поправив вишитий рушник у якому дитина була закутана.

- Як назвемо? - тихо запитав.

Молода матір дивилася на доньку.

- Кейлінн.

Батько обійняв дружину.

- Кейлінн... Keyleine... Чиста душа?

- Так. Ти вже навчився розбирати ельфійські імена? - тихо прошепотіла вона дивлячись на нього.

- Скільки років ми з тобою? Багато... Вистачило часу, щоб вивчити.

   Матір обережно почала гойдати колиску, тихенько наспівувала ельфійською мовою колискову.

    В ту ніч над їхнім домом пролітав зорепад. Кажуть, що одна із зірок лишилася та подарувала доньці магію. Однак, так лише кажуть. Всім відомо, що магічні здібності в неї були від батьків.

- Кейлінн! - кричав батько у лісі - Кейлінн! Де ти?!

   Разом із ним йшла дружина. Одягнена в біле. Вона уважно вдивлялася у землю. Бачила на ній сліді. Також бачила кров. Обхопила обома руками руку свого чоловіка.

- Подивись. - тихо сказала.

   Він опустився. Крони дубів затьмарювали сонце, тому він, оглянувшись навколо, викликав сферу зі світла. Уважно придивився до крові. Слід вів у кущі, до яру.

- Це не її - констатував.

   Жінка витерла піт з лоба хусткою.

- А чия? З нею все в порядку?

- Не хвилюйся. Судячи зі сліду вона спершу побачила кров, а потім пішла туди.

- Дяка зорям! - з полегшенням видихнула ельфійка.

- Рано... Це... Це кров ведмедя.

- Тут? У нашому мирному лісі?

- Пішли.

   Матір не знала про яр, тому ледь не впала й не обдерла свою білу сукню. Чоловік її втримав. Тримаючись за руки вони спустилися вниз, до річки. Обережно пройшли крізь шипасті кущі. Жінка обхопила рот долонями.

- Кейлінн... - тихо сказав батько.

   Перед ними, біля струмка, сиділа маленька дівчинка у багряній хустці. Хустка прикривала її ледь гострі вуха. Дівчинка помітила батьків, підійнялася й стала перед твариною, яка була поряд із нею.

- Татонько! - крикнула обіймаючи батька.

- Доню... - матір міцно притиснула доньку до себе.

- Матусю, татусю - говорила крізь міцні обійми - йому потрібна допомога.

   Жінка поглянула на неї. Донька була в бруді та крові. Її сорочка, вишита вручну й подарована на день народження, місцями була обірвана.

- Кому? - здивовано запитала матір оглядаючи доньку.

- Тій людині! - сказала вказуючи на пораненого ведмедя.

   Ведмідь із білим хутром лежав на пузі біля річки. Морда його була у воді, очі напіввідкриті. Помітною була кров на лапі. Матінка встала, взяла доньку за руку.

- Торіне... - тихо сказала до чоловіка не зводячи очей з тварини. - Це білий ведмідь?...

- Так. Однак... Зачарований ведмідь...

- Йому потрібно допомогти! - дівчинка побігла до ведмедя, стала тиснути на рану.

   Матір стояла бліда, однак вона заспокоїлася, коли її чоловік спокійно підійшов до тварини.

- Такі рани... Луно хтось в нашому лісі ставить капкани.

- Браконьєри?

- Можливо.

   Чоловік попросив, щоб вони відійшли. Донька та матір так і зробили. Він сів на коліна, спину вирівняв, руки розставив в сторони. Повітря завібрувало. Яр випромінював жовте світло. Маленька Кейлінн сховалася за мамою. З Торіна стікав піт, він глибоко і важко дихав. Нарешті заклинання закінчилося. Чаклун впав на вогку землю.

- Торіне! - його дружина побігла до чоловіка.

- Все... в... Порядку... трохи перена... перенапружився.

   Ельфійка поцілувала його, обійняла. Кейлінн підійшла до того, хто був ведмедем. Це була жінка. Жінка з лускатого народу. Мала вона зелену луску ящірки на шиї, плечах, верхній частині передпліч й стегон. Лежала на березі. Без ран.

- Торіне... Ти її ще й зцілив? - тихо запитала ельфійка.

   Чаклун, трохи відпочивши, відповів:

- Так. Інакше б у своїй подобі вона померла.

- Користався двома закляттями за раз? А якби ти помер Торіне!

- Третій раз за свої двісті років роблю парну магію... Майже звик - говорив відкашлюючись.

   Маленька Кейлінн підійшла ближче до зачарованої жінки. Торкнулася. Була та прохолодною, але дихала.

   З того дня Кейлінн забажала навчитися магії. Батько погодився її вчити, однак навчав легким фокусам. На кшталт — зцілення подряпин, чи підйому коробки яблук на другий поверх будинку. Одного разу донька підійшла до нього, тупнула ногою і заявила:

- Не хочу! Не хочу цієї дрібноти! Хочу як батько! Сильнішої магії!

   В цей час її батько сидів на лаві й плів кошик з гілочок. Спокійно слухав. Мовчав.

- Хочу таку ж магію, яка у тебе тато! Таку, як в той день коли ти створив райдугу на небі в сумний день й заспокоїв Флемінга й Геренга, коли вони ледь не побилися.

   ЇЇ батько відклав готовий кошик в сторону.

- А для чого тобі така магія? Як ти нею скористаєшся?

- Я... - Кейлінн приклала пальця до губ. Поглянула в сторону, потім на батька. - бажаю... . - дівчинка притихла, крутила чоботом суху землю - Я бачила, як Заль'єр сварився з дружиною... Батьку... - дівчинка поглянула на нього вологими очима - Магією можна, можна зробити так, аби вони не сварилися й були щасливими як ви з мамою?

- Ну... Важко сказати... Якщо з ними поговорити, й дізнатися чому вони так...

- Ні тато, ти не зрозумів.

   Батько стиснув губи. Все він розумів, от тільки не хотів. Боявся вчити. Магія — річ важкоконтрольована, і мало кому підвладна. До того ж — небезпечна. Він прийняв рішення, важко, але вирішив. Разом із нею зібрався в далеку мандрівку.

   Луна відпустила їх. Дозволила одинадцятирічній донці покинути дім. Йшли вони в гори кілька тижнів. Торін часто робив зупинки, щоб його донька відпочивала, однак йому те не вдавалося. Жвава дівчинка постійно підганяла батька. Хотіла швидше дістатися до місця із силою, про яке їй розповів батько.