Миротворці

Голодними, запаленими очима дивилися вони на гарно вбраних прибульців, що спустилися до них з неба на великих блискучих колісницях. 
Їхній Клейптон – засушлива планета, підземні ріки якої лише в деяких місцях виходять на поверхню. Пороте, вони не копають криниць. А ще не видобувають копалин, оскільки вірять, що планета – жива священна істота, наруга над якою є непрощенним гріхом. Через нестачу життєво необхідних ресурсів тутешні краї-держави постійно воюють між собою. У локальних сутичках гинуть переважно діти. Дитяча смертність тут чи не найвища серед усіх відомих нині світів. 
* 
– А яка вона, твоя Земля?  
Коли я на спостережному пункті, до мене часом навідується маленька клейптонка на ім’я Рита. Вона любить запитувати про різне, а ще – хизуватися. Рита має притаманні тутешнім витрішкуваті, світло-рожеві оченята, пухкенькі губи і метр зросту.  
– Красива, – відповідаю я їй. 
– Як Клейптон? 
– Мабуть. 
– То ти не знаєш? 
– Я не був на Землі. 
– Як це? – дивується. – Ти землянин, чи ні? 
– Так, – переводжу погляд з неї на обрій. Там видніються обриси поселення. – Мої предки із Землі, я уже народився на іншій планеті. 
– Тобто, ти тільки звешся землянином? – я киваю. – Як нудно. То ти навіть не бачив Землю, але гадаєш, що вона гарна? – пирхає Рита. 
– Бачив на відео і фото. Прекрасна райська планета. 
Рита надуває щічки. 
– Я бачила морозиво на картинках. Виглядає смачно, але чи є таким, хтозна! – я широко усміхаюся. – Чого ти скалишся? – ображається вона. – Ліпше скажи, ти цукерки маєш? 
– Солдатам не дають цукерки, лише фрукти. І тобі того ж раджу. 
– Скільки тобі років, лейтенанте? – прищурює вона очі. 
– Двадцять три, а що? 
– А говориш, наче мій столітній дід! – Я знову сміюся. Вона демонстративно відвертається і йде геть. 
Наступного разу Рита приходить до мене з барвистою квіткою в руках і звірятком у кишені свого жовтенького сарафанчика. Тваринка ласує чимось – чується характерний хрускіт і завзяте чвакання. 
– Хто там у тебе?  
Вона дивиться на свою кишеню, що постійно ворушиться. 
– Мій лудик. – Знаю, що це руда мишка з довгим носом-хоботом. – А чому ти так дивно говориш, ніби тобі щось поперек горла стало? 
Я відсуваю комір уніформи і показую контур розумного костюма, що міцно облягає мою шию. 
– Це модифікатор голосу, – роз’яснюю.  
– То ти не знаєш нашої? – глузливо посміхається.

 – До цього я служив на річці Ома. Ваші говірки різняться, тому я користуюся модифікатором. 
Рита копилить губи. 
– Ану вимкни ту штуку і заговори. 
Я дивлюся на монітор свого нарукавника. Сьогодні, на диво, спокійний день. Можна видихнути і погомоніти трохи з цікавим дівчам. Вимикаю модифікатор. Рита весело сміється. Моя вимова їй нагадує стукіт кінських копит. 
– Навіщо ви сюди прилетіли? – запитує дівчинка. Її лудик, мабуть, сточив уже всі горішки і тепер вистромив свій хоботок назовні. – Вам не сидиться на власних планетах? 
– Ми тут, аби оберігати тих, хто не може постояти за себе.  
– Нам не потрібна ваша удавана опіка, – схрещує сердито руки на грудях. – Невже у Землі не має власних проблем? Війн, наприклад? – заперечно мотаю головою. – На жодній планеті ніде в цілому Всесвіті? – дивується. 
– Не скажу про цілий Всесвіт, але на жодній планеті Співдружності немає воєн. 
Рита на хвильку задумується, а потім емоційно випалює: 
– Для клейптонців війна – звична річ! Ви припхалися без запрошення і тепер насаджуєте нам свої звичаї. Кажуть, в інших краях з’явилися дуже великі селища. Їхні мешканці пробивають вени планеті, аби її кров виходила на поверхню! 
– Це ти про свердловини? 
– А ще розривають її нутрощі, щоби взяти собі звідти щось для виготовлення різних дивних штукенцій. Ганьба! – Рита високо задирає носа, пхає свою травинку назад до кишені і поважним кроком рушає до поселення. 
Клейптон не входить до Співдружності систем, тому земні війська не втручаються у конфлікти тутешніх країв-держав. Такі гарнізони, як мій, лише оберігають мирне населення від ворожої розправи. 
З моменту відкриття Клейптону, це вдруге, коли на планету висадилися миротворчі війська Співдружності, в Раді якої головує Земля. Попередній мир між краями з перемінним успіхом протривав одинадцять років.  
Подейкують, що причиною повернення військ на Клейптон стало космічне піратство. Тутешні розбійники почали зухвало нападати і грабувати торгові зорельоти, що проходять на своєму шляху «кротовину» системи Геліопи.  
Більшість клейптонців – чудові пристосуванці. Новина про те, що вони не єдині у Всесвіті, їх аніскільки не збентежила. Ще вчора вони гадки не мали про міжзоряні мандрівки, а вже сьогодні розробляють найоптимальніші маршрути між системами. Молодь охоче полишає планету в пошуках кращого життя. Ті ж, хто лишився, не пропускають нагоди увірвати й собі. Процвітає розбій.  
Риті вісім років. Вона не бачила тих кровопролитних воєн, що вирували на Клейптоні до цього. Навіть теперішнє протистояння між краями не рівня колишнім конфліктам. Але я не дивувався дівчинці. Вона вірить у те, що чує кожного дня від своїх батьків та інших дорослих. Невдоволення присутністю землян у Монрійському краї лунають ледь не з кожної оселі. 
Ми рідко заходимо в поселення, але раз в кілька днів робимо обхід прилеглих територій. За межами населених пунктів багато полів і пасовищ. В останні погожі осінні дні худоба доскубує залишки соковитих трав. Селяни збирають урожай. На полях трудяться переважно діти. Дорослі зайняті рихтуванням засіків. 
Рита з братами збирає тайку – овоч, схожий на картоплю. Дівчинка помічає мене і махає рукою. 
– Привіт, лейтенанте, – гукає, а потім і зовсім полишає братів та біжить до мене. – У вас обхід? 
– Так. 
– Тебе досі ще ніхто не вбив? 
Я сміюся. Натомість мій напарник, сержант Ерен Новак, хмуриться. Він – миротворець-старожил на Клейптоні, але, на відміну від мене, досі не пройнявся симпатією до місцевих. Новак називає їх хитрою злидотою, яка не проти пожити чужим коштом. Його обурює, що нам забороняється убивати клейптонців, які нападають, лише злегка ранити чи вгамовувати паралізатором. Натомість вони охоче убивають наших солдат і так само охоче беруть харчові пайки з наших рук. 
– Ти збираєш тайку? – запитую у Рити.  
– Так, – киває. – Разом з братами. Але хай попрацюють трохи без мене, ледарі! 
– Мала! – гукають хлопчаки. – Негайно йди до нас, бо ми розповімо татові. 
Рита показує братам язика, трохи зволікає, але все ж повертається до роботи. 
– Ми розповімо, – напосідають на неї брати, – що ти розмовляєш із солдатами! 
– То й кажіть! – вдає з себе хоробру. Показує на мене пальцем, – Он той височенний землянин – лейтенант Ові Яр. Ми з ним знайомі. І щоб ви знали, я йому подобаюся! 
– Та невже? – сміються брати. – Скажи ще, що він з тобою одружиться і забере на Землю. 
Новак невдоволено поглядає на мене, бо я теж стиха сміюся. 
Але раз на раз не припадає. Котрий день поспіль нашому загонові доводиться утихомирювати міжкраєву ворожнечу. Причиною стала вода з річки Горун Оде, вниз по течії якої знаходиться уже інший край – Мужніх сердець. Конфлікт спалахнув через зрошувальні системи, які поставили монрійці на спільній воді. Цю суперечку мають вирішити очільники країв, наше ж завдання: поки сторони домовляються, прослідувати, щоби жителі цих держав не повбивали одне одного.  
Минав ще один божевільний день. Геліопа майже сховалася за обрій. З-за клаптиків полів визирає лише краєчок її згасаючого диска. Біля опорного пункту ми з Новаком втомлено спостерігаємо за заходом тутешнього сонця. Я обперся спиною на холодну стіну будівлі, сержант стоїть поруч. Повітря навколо сповнене пахощами осінніх, в’янучих трав. Згадую планету, на якій народився. А ще Землю, на якій ніколи не бував. Через місяць закінчується термін дії мого контракту. Мабуть, не буду його продовжувати, а гайну на рідну планету моїх предків. Цікаво, якими кольорами міниться тамтешній захід? 
– Хтось наближається до нас з лісу, – голос Новака виводить мене з роздумів. Я дивлюся на монітор свого нарукавника. 
– Там починаються поселення, мабуть, хтось з місцевих, – припускаю я. Новак повертається до спостережного пункту. Йду за ним. 
– Дитина, – хмуриться він, дивлячись на екран відеоспостереження. – Що вона тут робить о такій порі? 
Сержант переводить свій розумний костюм у режим «броні» і виходить назовні. 
Дитина зупиняється, не доходячи кілька метрів до спостережного пункту. Ховається за деревом. Сержант світить туди ліхтариком.  
– Чого ти тут? – суворо запитує у неї Новак. 
– Рита? – дивуюсь я. 
Мала наважується визирнути зі сховку. Її оченята радісно засяяли, коли в іншому солдатові впізнали мене. 
– Лейтенанте, це ти там? – запитує вона. 
– Так, Рито. Щось сталося? – я збираюся підійти до неї ближче, але сержант перепиняє мені шлях. – Іди сюди, – кажу я дівчинці. 
Рита слухняно виходить з-за дерева. У холодну вечірню пору на ній чомусь лише коротеньке байкове платтячко і сандалики. 
– Лейтенанте, іди зі мною! На наш дім напали мужньосердці! – вона хапає мене за руку і намагається вести за собою.  
Я зупиняю її. 
– Чекай, – кажу, – як це сталося? Їх багато? 
– Троє! – Відповідає Рита. 
– Лейтенанте, на хвильку. – Новак бере мене за плече, відводить убік. – Це пастка, нутром чую. 
– Можливо, – погоджуюся. – Але я маю перевірити. 
– Ти підеш один? – дивується сержант. – Ми не знаємо скільки їх там насправді. Тебе можуть убити. 
– Навряд хтось чужий прошмигнув до селища повз нас. Це місцеві уже щось надумали. Я піду один, інакше вони себе не виявлять. Спостерігай за мною, якщо помітиш напад – висилай підмогу. 
– Ні, – стискає той міцно губи, – даю тобі десять хвилин фори і вирушаю слідом!  
Садовлю Риту поперед себе у одномісний транспортник і вилітаю до селища. Протягом усієї нетривалої поїздки дівчинка поглядає на мене. Я злегка усміхаюся їй. Підбадьорюю. 
– Що це? – перелякано зойкає Рита, коли по прибуттю на місце, з мого транспортника виходить триногий дроїд. 
– Бойовий робот. 
– Він… небезпечний? – Рита помітно хвилюється. 
– Робот не нападає без наказу. – Я вмикаю на розумному костюмі режим «броні»: на голові з’являється шолом, на обличчі – маска. – Лишайся тут, – наказую їй, а сам рушаю вперед. 
Тепловізор показує, що у хатині знаходиться четверо осіб. Троє у боковій кімнаті, одна – у вітальні на підлозі, схилена спиною до стіни. Більше нікого. Якщо всередині є іще хтось, то надійно схований.  
На рукаві засвічую ліхтарик, зброю тримаю напоготові. Першим входить робот, за ним – я. Трьома у боковій кімнаті виявляються мати Рити і її брати. Не звертаю на них уваги, підходжу до лежачого на підлозі. У нього жодних видимих травм. Торкаюся тіла, щоб визначити життєві показники. Пульс є, дихання пришвидшене.  
Раптом він хапає мене за ліве зап’ястя і прорізає захисну рукавицю тоненьким, гострим лезом. Пекучий біль пронизує мою руку. 
– Що, людиня, подобається? – цідить він крізь зуби. Я швидко вгамовую його розрядом у груди.  
Чую шурхіт за спиною. Із схованки у підлозі вискакує ще троє. Один тримає у руках довгу палицю з шокером на кінці. Такі застосовують при виведенні із ладу бойових роботів. Двоє інших озброєні кийками такої ж дії. Всі четверо – тутешні селяни.  
Середній зріст клейптонця 150-160 см, а вага – як пів мене. Маю впоратися з ними, міркую я. Але пильність не завадить. За роки ненависті до землян, клейптонці навчилися долати людей навіть у «броні».  
Перед тим, як дроїда вивели з ладу, він устигає поцілити в одного із нападників. Лишається двоє. Я виставляю вперед ліву руку з гумовим нарукавником, зупиняючи удари кийка. Кімнатка, в якій розгортається сутичка, затісна. Клейпонцям не вдається відійти від мене на безпечну відстань, тому доводиться постійно нападати, при цьому увернутися від моїх ударів і пострілів. Шустрий нападник з кийком ще кілька разів замахується, перед тим, як отримує розряд в обличчя. 
Ще одного вгамовано, підраховую собі, не відводячи погляду від останнього притомного клейптонця. Раптом хтось наскакує на мене ззаду і міцно обхоплює руками за шию.  
– Спробуй це, паскудо, – волає, і встромлює в мій костюм у ділянці плеча розпечений шпичак, який, при тривалій дії, здатний зіпсувати «броню».  
Його товариш накидається спереду. Я відкидаю його від себе ударом ногою в живіт. Намагаюся поцілити зі зброї в того, що вчепився ззаду, але він спритно вивертається. Тоді прикріплюю зброю до пояса, хапаю його своєю п’ятірною за чуба. Подаюся всім корпусом назад і врізаюся в кам’яну стіну. Нападник видає крик, але не відпускає. Тоді я, тримаючи за чуба, б’ю його головою об стіну. Як тільки той послаблює хватку, перекидаю через себе, і збиваю ним з ніг іншого клейптонця. Той саме отямився і почав підводитися. Здогадуюся, вони заховали під одягом гумові накладки, тому шокер угамовує їх лише на кілька хвилин. Непорушно лежить тільки той, що отримав постріл у пику.  
Я витягнув шпичак з костюма і відкинув геть. Відбивши удар кийка, поціляю нападникові в обличчя. Він знетямлений валиться на підлогу. Невдало відсахуюся від палиці і отримую удар розряду в бік. Подаюся до стіни. Уражену ділянку тіла стискає, мов відшматовує.  
– Що свинко, рох-рох? – сміється клейптонець. Він різко підступає до мене, щоб ударити ще раз, натомість я влучаю в нього і. той падає сам.  
Озираюся. Всі? 
З бокової кімнати раптом вискакує старший з братів, спритно підіймає з підлоги палицю і кидається на мене. 
– Здохни! – волає він. 
Я з легкістю вибиваю з його рук палицю. Беру хлопця за барки і б’ю кулаком у щелепу. Його молодший брат вибігає слідом, але, побачивши, що сталося зі старшим, перелякано тулиться до стіни.  
Кілька разів вдаряю себе долонею в груди, приводячи до тями. Дивлюся на монітор свого нарукавника. Скоро прибуде підмога. 
– Ти убив його! – кричить нажахана жінка. Вона вискакує з кімнати і кидається до свого непритомного сина. – Паскудо, ти убив його! 
Не звертаючи уваги на її волання, я одягаю наручники на своїх горе-нападників. До хатини вскакують троє моїх солдатів. З ними – сержант Новак.  
– Куди ви забираєте мого чоловіка? – жінка біжить слідом за нами, колотячи рядового кулаками у спину. – Нині сезон збору врожаю. Ми не встигнемо до зими без нього. Ви прирікаєте нас на голодну смерть!  
– Треба було думати перед тим, як робити засідку, – сердито відказує їй сержант. 
– Вони не збиралися нікого вбивати. Лише налякати, щоб ви нарешті дали нам спокій! 
– Скажи, лейтенанте, якого біса ми тут робимо? – запитує в мене Новак, накладаючи пов’язку мою поранену руку. – Нам не раді навіть ті, кого ми захищаємо. 
З-за дерев визирають винуваті Ритині оченята. 
– Лейтенанте! – наважується гукнути, коли я уже рушаю до транспортника. Озираюся. – Вибач, будь ласка! – Я киваю. – То… мені можна приходити до тебе й надалі?  
– Звісно. 
Новак невдоволено кривиться: 
– Їй-богу, лейтенанте, тебе на ці планеті зрештою порішать! 
У транспортнику я видихаю. Скажені деньки, що й казати. Але з нашою присутністю на Клейптоні, тутешні діти мають бодай якийсь шанс на майбутнє.  
Дорогою до штабу зустрічаємо озброєну банду мужньосердців. Умикаю режим «броні» і вискакую з підбитого транспортника.  
Мабуть, думаю собі, доведеться відкласти омріяну подорож на Землю ще на деякий час.