Страшні мобіли, хай їм грець!

Гумористичне оповідання

Петрівна та Миколаївна шанували мистецтво, тому прийшли до виставкової зали на урочистий захід, на відкриття художньої виставки. Відкривав свою виставку якийсь місцевий художник. Вже й не пам’ятаю його прізвище. Та чи то й важливо? Хороший художник, та й годі.

Петрівна та Миколаївна були жінками серйозними та поважними, ходили не на всі заходи, а лише на ті, які відповідали їхньому серйозному статусу. Наші шановні жіночки досягли того почесного віку, коли вже вік працює на авторитет людини, а не навпаки.

Петрівна та Миколаївна ретельно передивились картини на стінах та зайняли місця на стільчиках у виставковій залі, поряд одна до одної, стали чекати на початок урочистого заходу. Інші запрошені також зайняли свої місця у залі. Поціновувачів мистецтва зібралося достатньо.

Все йшло чинно та красиво. Виступав черговий шановний відвідувач, хвалив художника-ювіляра, бажав йому подальших успіхів та творчої наснаги, висловлював враження від робіт талановитого майстра пензля. Все як годиться.

Аж ось раптом у Петрівни задзвонив телефон. Тут треба уточнити, що обидві наші жіночки мали телефони старої конструкції, кнопкові – бо такі телефони були більш надійні з їхнього погляду та більш підходили до статусу серйозних леді. Всілякі там смартфони звісно є більш «накрученими», але ж вони й більше дратують отими своїми чутливими екранами – впоратися з ними звісно що важкувато для жінки поважного віку. Хай ними бавляться дітлахи.

Телефон у сумочці голосно теленькав на усю виставкову залу, привертаючи увагу усіх присутніх. Ці самі присутні разом почали докірливо дивитися на господарку телефону. Тож Петрівна почала енергійно порпатися у сумочці, роздратовано витягла пристрій назовні та почала також енергійно тикати пальцями у різні кнопки, аби вимкнути неприємний звук. Не з першої спроби, але все ж таки їй це вдалося. Петрівна полегшено зітхнула та поклала телефон назад до сумочки.

Вочевидь той, хто дзвонив, був людиною наполегливою. Йому щось конче було потрібно від Петрівни. Тому через хвилину телефон зателенькав знову, з тією ж самою гучністю, на всю виставкову залу. Усі присутні знову почали дивитися на Петрівну з тим самим докором, додавши до нього трохи здивування. Петрівна відчула вже певний дискомфорт від поглядів інших відвідувачів, трохи засоромилася, тому цього разу полізла до своєї сумочки вже більш енергійно та рішуче. Вона знову витягла телефон назовні та почала тикати пальцями у кнопки ще більш енергійно. Телефон нарешті замовк.

Петрівна була жінкою розумною та вихованою, тому цього разу вона вже не клала телефон до сумки, а стала тримати його у руках. Абонент, який телефонував до Петрівни, таки був людиною наполегливою, навіть дуже. Переконатися у цьому мали змогу всі присутні вже втретє. Цього разу вони почали дивитися на Петрівну вже не тільки з подивом, а й сердито. Миколаївна вирішила допомогти подрузі та втрутитися у маніпуляції з телефоном, сказала їй:

- Дай-но його сюди! Не можеш навіть вимкнути нормально!

Вона з виглядом досвідченого знавця спокійно потицяла пальцями у кнопки та поклала телефон Петрівни на стілець поряд з собою. Нарешті перешкоди були подолані. Чоловік, який у цей час виступав з промовою, терпляче продовжував.

Вам здається, що на цьому все й скінчилось? Звісно що ні, не так все просто… Якби на цьому все скінчилося, то я б і не брався описувати цей випадок. Тричі потеленькав телефон під час промови… ото і все? Не варто уваги! Таке у нас трапляється часто…

Але ж наш наполегливий абонент виявився ще й турботливим, він запідозрив щось неладне, коли Петрівна тричі «відбила» дзвінок. Адже жіночка у шанованому віці, може ж статися будь-що. А раптом… Тож він почав телефонувати подрузі, знаючи, що вони звичайно проводять час разом. Тепер зателенькав телефон вже у Миколаївни – так само голосно та неприємно, на весь зал. Докірливі погляди перейшли з Петрівни на Миколаївну і набули ще більш сердитого характеру. У цих поглядах вже читалося певне роздратування.

Миколаївна була також жінкою розумною та вихованою, тому вона також енергійно почала порпатися у своїй сумочці, нарешті дістала з її глибини свій телефон та енергійно його вимкнула, зробивши при цьому на адресу сусідів рух руками, який значив «що ж ти його зробиш з цими гаджетами». Розуміння у поглядах сусідів вона не відчула.

Минула традиційна хвилина, черговий дзвінок не забарився. Боротьба з гаджетом тривала недовго, бо він все ж таки був відносно маленьким у порівнянні з серйозною Миколаївною. Гаджет швидко зазнав поразки та замовк. Чи надовго? Аж ніяк! Через відомий вже проміжок часу телефон ожив та заверещав наполегливо та нахабно.

Миколаївна хвацьким рухом сердито натиснула на якісь кнопки… Сталося диво, телефонне верещання припинилося. Хазяйка невгамовного пристрою полегшено зітхнула… Але, як усі незабаром побачили, завчасно…

Промовець закінчив виступ, пролунали аплодисменти. У залі встановилася тиша. І серед цієї тиші досить чітко та голосно пролунали слова з «незламного» гаджету:

- Альо! Альо! – жіночий голос упевнено кликав хазяйку телефону, яка невідомим чином примудрилася ввімкнути його у режим гучномовця.

- Я зараз не можу говорити, я на виставці, – прошепотіла Миколаївна на всю залу та сором’язливо обвела поглядом усіх присутніх. Потім запхала свого непокірного «приятеля» до сумочки, рухи її при цьому свідчили про очевидне бажання придушити ганебного помічника, аби він нарешті замовк у сумці. Що ж ти зробиш з тими безглуздими гаджетами?! Техніка… Страшні ці мобіли! Хай їм грець!