Пісня в купе

Їхав я якось поїздом з Куп'янська до Миргорода. Куп'янськ – це місто моєї молодості, я там виріс і ходив до школи. Східна Україна, Харківська область. А Миргород – це місто на Полтавщині, де я мешкаю зараз із сім'єю. Їхав, як завжди, у плацкарті. Місце мені дісталося у восьмому купе на нижній полиці. Вечоріло. Я влігся на своєму місці та спробував заснути. Але думки не давали цього зробити. Думалося про різне…

На станції Шевченкове сіли двоє хлопців чи, швидше, молодих чоловіків. Шевченкове – це районний центр за сорок хвилин їзди після мого Куп'янська. Хлопці розташувалися в останньому купе і не лягли спати, а сіли вечеряти.

Заснути не виходило. Я мимоволі прислухався до тихої розмови у сусідів. Перегородка між купе у плацкартному вагоні не приховувала звуків. Двоє хлопців виявилися простими роботягами, які їхали на заробітки до іншого міста. Їхньою метою був Київ. Нині багатьом доводиться шукати роботу на виїзді. Ось і ці хлопці їхали до столиці, сподіваючись на заробіток. Вони, не мудруючи лукаво, дістали з сумок нехитрі запаси. Пошелестіли пакетами. Вечеря була саме нехитра. Пляшка самогонки та хліб з салом. Жодної фантазії. А чи потрібна у такій ситуації фантазія?

       - У тебе є ножик? Сало нарізати.

       - Та не треба. У мене вже порізано. Наливай! Отак. Досить!

Скляночки не дзвеніли, отже це був універсальний у наш час пластмасовий посуд. А розмір пляшки мені так і не вдалось визначити. Втім, яка різниця? Аби не шуміли вночі. Останнє купе у плацкартному вагоні, воно таке, часто буває галасливим.

Розмова йшла про їхню майбутню роботу. Чоловіки були фахівцями з ремонту квартир. Поширене заняття для підробітку у великому місті. Мова йшла про просте та зрозуміле. Вдома чекали дружини та діти. У кожного по одній дитині. Судячи з голосів та змісту розмови, хлопцям було близько тридцяти років, і вони жили у сільській місцевості неподалік районного центру. Все просто.

Так минули Чугуїв і зупинилися у Харкові. Тут одразу стало не до сну. У вагон енергійно заходили нові пасажири, які ще зовсім не хотіли спати. Вони внесли із собою атмосферу великого вокзалу. Пахнуло свіжим прохолодним повітрям. До останнього купе зайшли двоє хлопців з одним рюкзаком та з гітарою в чохлі. Те, що ці двоє були із західної України, можна було впевнено визначити за в'язаними светрами, шапочками та їхньою говіркою.

Шевченківці одразу зацікавилися гітарою. Їхні душі після першої порції самогонки вже просили музики:

       - Хлопци, а шо це у вас, гітара?

       - Так-так.

       - А можна поіграть трошки?

       - Та ні, вибачайте, не можна, вже пізно. Усі сплять у вагоні.

       - Та ми тихо... будь ласка.

       - Та ні, хлопці. Там, на гітарі, одна струна зовсім порвана.

       - От жалко, йолкі-палкі. А шо случілось?

       - Та у Харкові ми грали у підземному переході. Менти підійшли, запитали документи, почали нас виганяти звідти. Взяли гітару та порвали струну. Добре, хоч не поламали. Сказали, що не можна грати у переході. Отакі справи.

       - А… ну тогда понятно, – хлопці з Шевченкового засмутилися і додали запитання для уточнення. – А так шо? Одразу надо було струни рвать? Шо за преступлєніє іграть в переході?

       - Та ми грали не зовсім те, що вони хотіли. Ми грали повстанські пісні. Ми самі зі Львова.

       - А, тогда понятно, – повторили шевченківські хлопці, мабуть, подумавши про те саме, про що і я. Це ж треба було здогадатися – приїхати зі Львова до Харкова для того, щоб співати повстанські пісні. У такій ситуації не завжди можна було б відбутися лише гітарною струною. Але львів'яни проїхали для цього довгий шлях через всю країну, отже, дуже хотіли пограти ці пісні саме на сході. Нам, мабуть, не зрозуміти…

       - Так, а нашо ви це іграли? Заробити хотіли, чи шо?

       - Та ні, заробітку там би не вийшло у будь-якому разі. Нам це просто подобається. Але вони нас вигнали з переходу. Сказали забиратись геть додому. Отак.

Але душі шевченківських хлопців уже сильно просили музики, і вони запропонували львів'янам самогонки та сала:

       - Ну, а шо, хлопци? Може того… по маленькой? – ця пропозиція зазвичай передбачає лише одну можливу відповідь. Шевченківці, я впевнений, дуже добре знали про таку риторичну властивість цього питання.

       - Та давайте. А що, закусить щось буде?

       - Конєшно, – стаканчики пішли по другому колу. Йшла тиха і некваплива розмова. Їхати ще було далеко. Львів'яни говорили львівським діалектом. Знайомо. А шевченківці говорили просто та без зайвого мудрування. Їхньою мовою був, звісно, суржик. Його величність суржик! Де ж його подіти? Проте всі розуміли один одного чудово, і ніхто нічого не перепитував. Минуло зовсім небагато часу, і львів'яни подобрішали та дозволили зіграти. Дістали гітару із чохла.

Один із шевченківських узяв до рук гітару та почав співати пісню Віктора Цоя про алюмінієві огірки. Отож... Тільки це й можу сказати… Варто було сподіватися, що слюсарем він був кращим, ніж співаком. Музика не була його талантом. Таке буває. Тим більше, що однієї струни таки ж не було, не забуваймо. Співав він тихо, щоб не заважати пасажирам, які спали у вагоні. Але радості якось не завдав. Пісня хлопцеві подобалася, і він чесно старався.

А мені згадався відомий випадок із Паганіні, який зумів зіграти на скрипці з єдиною струною. Але то ж таки був Паганіні! А це був зовсім не той випадок. У львівського хлопця терпіння слухати ці муки вистачило ненадовго. Він попросив гітару собі та заграв пісню з Океану Ельзи. Відразу стало зрозуміло, що він це вміє робити добре. Музикальність була очевидною. І голос цілком пристойний. Співав він тихо та приємно. Навіть у нічному вагоні ніхто не став обурюватися щодо тиші.