Арабський їжачок

Миргород. Літо. Площа перед палацом культури на курорті. Ми називаємо це місце – «сходинки». Усього три невеликі сходинки на ґанку перед входом у фойє палацу, але скільки цікавих випадків відбувається тут у туристичний сезон, коли відпочивальників на курорті багато і вони всі такі різні…

Ми з дружиною торгуємо на ґанку палацу керамічними та дерев'яними сувенірами. Сувеніри всякі – різного призначення, форми та колориту. Але найпопулярніші з них – це олівцеві «їжачки». Такий сувенір – зроблена з кераміки підставка для олівців, фломастерів, ручок, серветок розміром майже з кулак та майже круглої форми. Подібність до живого їжачка їй мають надавати самі олівці, які вставляються в отвори та стирчать на всі боки на зразок голок, а також мордочка їжачка, виліплена спереду. Зазвичай бабусі люблять купувати такі іграшки для онуків, сподіваючись на їхній творчий розвиток. Купиш дитині цікаву підставку під олівці – онук швидше почне самостійно малювати.

А ось і самі діти підійшли, цього разу без батьків та бабусь. Але ж діти не зовсім звичайні. Чорняві. Адже ми, у Миргороді, ще не звикли до гостей з арабських країн. Вже не дуже й дивуємось, коли покупець розповідає, що він приїхав з Австралії чи США. Наш курорт стає все більш відомим далеко за межами України. Польща та Азербайджан – це вже «загалом не закордон», а звичні гості. А ось араби часом ще трохи викликають подив...

Дітей троє. Молодша дівчинка років дванадцяти соромиться і мовчить. Хлопчик років чотирнадцяти активніший, але у розмові поступається провідною роллю старшій сестрі. Їй близько вісімнадцяти, і саме вона намагається торгуватися з нами.

Спочатку діти намагалися спілкуватися з нами найпростішою та міжнародною мовою жестів. Такий спосіб, звичайно, найпростіший, але не найзрозуміліший. Пальцем показати на товар звісно можна, але ціну на нього таким чином не виговориш. Тому потихеньку перейшли на англійську. Мова не рідна ані для мене, ані для них. Але все ж таки реально міжнародна. Однак навіть із моїм непереконливим знанням англійської виразно чую у співрозмовників арабський акцент. Ну, та це не біда. Підозрюю, що я і сам не все дуже чітко вимовляю, та й мій словниковий запас біднуватий, відверто кажучи.

За кілька хвилин стає зрозуміло, що гості прибули з Бахрейну. Це маленька острівна держава у Перській затоці. Десь там свого часу плавав казковий Сіндбад-мореплавець... Вони араби, і старшу дівчину звуть Фатіма. Батьки десь зайняті своїми справами, а діти доглядають сувеніри у подарунок численним родичам удома. Коли Фатіма сказала, що родичів у неї вдома багато і всім треба привезти подарунки, у мене відразу спрацював азарт торговця. Мені швиденько згадалися нафтові магнати з Перської затоки, багаті шейхи. Мова і жестикуляція перейшли в режим активної реклами. З боку ці дії виглядають, очевидно, як танець під назвою «Купіть хоч щось».

Що ж із нашого товару найбільше зацікавило арабських дітей? Їжачки. Вони покрутили в руках все – і керамічних козачків, і красиві сільнички, і розписані дерев'яні барильця – все це явно подобалося. Це без жодного сумніву можна було прочитати на їхніх обличчях. Український колорит незвичайний для них сам по собі. Але найцікавішими виявилися саме олівцеві їжачки. Діти одразу зрозуміли, що ця іграшка є підставкою для олівців. Навіть без словесного пояснення. А ось яке звірятко вона зображує – незрозуміло. Далі розмова набула характеру лінгвістичної примхи.

Питання Фатіми: «Мені подобається це звірятко. Я хочу купити кілька штук. Але ви маєте сказати, хто це?»

Моя відповідь без претензій на подробиці: «Їжак».

       - Джак?

       - Ні. Їжак!

       - Жак? – Фатіма ніяк не може вимовити, здавалося б, просте слово. – А хто він?

       - Це маленьке звірятко, яке живе в українських лісах.

       - А він добрий?

       - Ну, на мою думку, так.

       - А він – миша?

       - Ні, він не миша. Але він їсть мишей.

       - Ні, я не можу купити звіра, якого не знаю.

Ну, от тобі й маєш! Я навіть приблизно не знаю, як називається їжак англійською. Трохи недовчив у школі… шкода… От же прикрі негаразди, які заважають нормально торгувати! Звичайно, їжачки не водяться на острові Бахрейн, і в Перській затоці вони теж не плавають. Арабська дівчина ніде у себе вдома не могла й у вічі бачити наших їжачків. Навіть у своїх казках «Тисяча та одна ніч». І як їй пояснити?

Але ж я впевнений, що маркетинг – це не лише відносини типу «товар-гроші», а й де в чому мистецтво. Мав неодноразову нагоду переконатися у цьому на власному досвіді. Так, а що ж робити конкретно?

І тут на думку спадає щаслива здогадка – дружина підказує – у сина під рукою (хоч і в іншому місті) має бути англійський словник. О, подарунок сучасності, мобільний телефон! Поки я намагаюся викрутитися зі становища за допомогою тієї самої простої мови жестів, дружина швиденько дзвонить синові в Харків і ставить питання про їжачка. Син спрацював дійсно оперативно – за кілька хвилин на мій мобільник прийшла СМС з потрібним перекладом. На дисплеї слово – hedgehog. У торговому успіху має бути зацікавлена ​​вся родина. «Дідка за бабку, онучка, Жучка… тягнуть-потягнуть…» – приклад колективної сімейної праці у нашій казці. Але ж тут «ріпка» арабська.

З невпевненістю у вимові читаю слово з телефону. Не зрозуміла. Потім все ж таки показую покупниці сам дисплей. Читає, а очі все одно запитально круглі. Ну, так. Побоювання підтверджуються – вона не знає ані цього слова, ані цієї тварини.

Фіаско всієї комерції? Отакої. Шкода. Адже попри непорушну східну традицію самовіддано торгуватися про ціну, ми навіть не дійшли до розуміння сутності товару. І тут я запускаю в хід останній з маркетингових козирів – розповідаю казочку про їжачка вже власного створення.